Частина перша.
До заснування Київської держави.

1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.

Частина друга
Житє державне.

16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнїйші князї і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

41. Перехід українських земель під литовських князів.
42. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх.
43. Унїя Польші з Литвою.
44. Нова політика в великім князівстві Литовськім.
45. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни).
46. Проби повстань за помічю московською.
47. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.
48. Початки козаччини.
49. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
50. Початок Січи.
51. Організація козацької верстви.
52. Прилучення східних українських земель до Польщі.
53. Переміни в житю і устрою громадськім.
54. Зміни в господарстві і заселенне східньої України.
55. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
56. Козацькі війни 1590-11. рр.
57. Війна 1596 р.
58. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення.
59. Освітний рух.
60. Брацтва.
61. Унiя.
62. Боротьба з унїею.

Частина четверта
Доба козацька.

63. Козаччина по лубенськім погромі.
64. Устрій козацький.
65. Морські походи.
66. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний.
67. Київ стає центром культурного українського житя.
68. Нова ерархія.
69. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.
70. Незгода з правительством.
71. Українські пляни і війна 1625 р.
72. Війна 1630-го року.
73. Безкоролїве.
74. Сулима і Павлюк.
75. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини.
76. Повстаннє Хмельницького.
77. Боротьба за визволеннє України.
78. Заграничні союзи.
79. Московська зверхність.
80. Між Москвою і Швецією.
81. Гетьманщина.
82. Гадяцька унїя.
83. Боротьба з Москвою.
84. Роздвоеннє України.
85. Замисли Дорошенка.
86. Упадок Дорошенка.
87. Руїна.
88. Згін і нова козаччина на Правобережі.
89. В Гетьманщинi.
90. Старшина і поспільство.
91. Мазепине правлiння.
92. Перед розривом.
93. Шведчина.
94. Погром Мазепи.
95. Орликові заходи.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

96. Обмеження гетьманської управи.
97. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.
98. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол.
99. Друге скасованне гетьманства.
100. Гетьманство Розумовського.
101. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини.
102. Слобідщина.
103. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.
104. Національне жите східньої України.
105. Упадок українського житя в західнїй Україні.
106. Угорська Україна.
107. Правобічна Україна.
108. Гайдамаччина.
109. Коліївщина.
110. Останнє скасованне гетьманства.
111. Руйнованне Сїчи.
112. Кінець Гетьманщини.

Частина шоста
Українське відродження.

113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
114. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії.
115. Початки відродження в західній Україні.
116. Початки відродження в східнїй Українї.
117. Ідеї народности.
118. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство.
119. Галицьке відродженнє і 1848 рік.
120. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр.
121. Новий рух на Україні росийській.
122. Народовство і москвофільство в Галичині.
123. Початки національного житя на Буковинї.
124. Київська громада і указ 1876 р.
125. Українська робота на галицькім грунті.
126. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр.
127. Культурний і національний зріст Австрийської України.

На першу сторінку www.uahistory.cjb.net

63. Унїя. Успіхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумінь з духовенством і владиками. Я вже сказав, що ті великі права супроти духовенства й єпископів, які дали львівському брацтву патріархи, були дуже небезпечним і непотрібним дарунком, бо втягали брацтво в зовсім непотрібну боротьбу з духовенством і накликали між иньшими причинами також і сим велику біду—що православні владики почали шукати собі захисту в католицькій церкві. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити дїлами своєї єпархії як повні хозяїни. За останнї столїтя власть митрополита підупала, православних князів не стало, собори єпископські бували рідко, і владика, раз купивши чи випросивши собі свою єпархію у короля, привик правити нею без контролі, нікого не питаючись, на нїкого не оглядаючись, окрім правительства. Аж тут якісь міщане, котрих і за людей не мав шляхтич-єпископ (єпископи мали бути з шляхтичів, такий порядок завів ся)—„прості хлопи, шевці, сідельники, кожемяки", як відзивали ся владики про братчиків,—беруть ся показувати владицї, як він має правити своєю єпархією! Як се було знести?!

Як тільки львівські братчики, сповняючи порученнє патріарха Иоакима, почали заводити порядки між тамошнім духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном—і зовсім непотрібно! ґедеон Балабан був досить освічений владика, з добрими замірами, підтримував досі освітні заходи брацтва,—але не міг стерпіти, коли йому ті „прості хлопи" почали мішати ся і показувати, що має бути, а чого не має бути. Він відповів їм, що патріарх Иоаким до української церкви нїякого дїла не має, й його постанови для неї нічого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рішеннє константинопольського патріарха, а сей, послухавши оповідань Иоакима про церковні непорядки на Україні потвердив всї роспорядження Иоакима, докорив ґедеону за його суперечку з брацтвом і загрозив, що положить на нього анахтему, коли далі буде противити ся брацтву. ґедеон не услухав його, прокляв брацтво львівське і почав робити йому всякі перешкоди. А коли патріарх сей, Єремія на імя, сам приїхавши на Україну, ще й тут розібрав дїло на місці і став рішучо по стороні брацтва та вийняв його з власти владики,—владика Гедеон був тим так гірко розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибіскупа львівського—просив, аби той визволив владиків з неволі патріаршої. Так зпоміж владиків українських став він „чиноначальником відступлення від патріархів". Се був дуже гіркий овоч нерозважних патріарших роспоряджень.

Але не в сім однім патріархи мали несщасливу руку в своїх мішаннях в справи української церкви. Україна взагалі відвикла давно від усяких мішань патріархів в її церковні діла. І давнїйше патріархи дуже рідко до них мішали ся, а за останні столїтя майже зовсїм перестали—от посилали до них по благословенне для новопоставленого митрополита та й тільки. Митрополит не знав властиво ніякої впасти над собою крім правительства, владики—також. Аж тут—річ небувала—приїздять самі патріархи на Україну. З початку антіохийський (1585), потім константинопольський (1588). їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на грошів своїх тїсних обставинах; українські справи їх цікавили мало. Не розглядали ся в тутешнїх відносинах і не знали їх; але коли до них звертали ся в ріжних справах, то роспоряджали ся дуже рішучо. А при тім хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими українська церква ще могла б жити й тисячу літ без особливої шкоди, а тим часом патріархи робили велику історію з тутешнїх звичаїв, які їм здавали ся непорядками. Наприклад на Українї святили ся в священики і на иньші церковні степені люде, які були два рази жонаті; се був тутешній звичай, але в грецькій церкві се вважало ся недозволеним, і патріархи вважали таких священиків поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, які б таких священиків у себе терпіли, і таке иньше. Єремія, взагалі чоловік дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, що перед посвященнєм був два рази жонатий, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. І в иньших справах Єремія поступав різко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь-насварив владиків, загрозив клятвами, скиненнєм з урядів. А й виїхавши, присилав ріжні розпорядження, міняв і переміняв, настановляв своїх наглядачів (екзархів) над владиками і скидав їх, а ще й не завеїди можна було розібрати, кого слухати, бо зявила ся цїла туча ріжних грецьких пройдисвітів, що мантили гроші, називаючи себе ріжними архієпископами, патріаршими післанцями, то що. Владикам, що відзвичаїли ся були від всякбї духовної впасти, все се здало ся за напасть незносну: і сї грецькі непорядки і та брацька контроля, під котру їх патріархи віддавали. І щоб позбути ся того всього, вони рішили вийти на стежку, на котру здавна закликало їх правительство і католицькі духовні: відорвати ся від патріархів і піддати ся під папу римського.

Від самого початку, як тільки Польща заволоділа українськими землями—з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловій унїї—й литовське думало над сим, щоб Україну й Білорусь приєднати до католицької церкви. Казимир з початку думав просто на місце православних владиків посадити біскупів католицьких і тим способом покінчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тоді Казимир випросив у патріарха для Галиччини осібного митрополита і так православна церква мала далі істнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши від Ягайла і Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби владики православні піддали ся під вдасть папи і пристали до католицької церкви. Старало ся на владичі і особливо митрополичі місця вибирати людей до сього податливійших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькі та писали до папи, аби їх приняв під вдасть свою. Декотрі владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство і громадянство неaпіде за ними в такім разї—збойкотує їх. Тому найчастїйше на всякі такі налягання правительства митрополити відповідали, що вони б раді всею душею, але сього не можна зробити без патріархів і собору: як би так собором рішити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку. І так справа тягла ся. В 1439 р., на соборі в Фльоренції, здавало ся, вже вдало ся привести до сього, бо унїю прийняв і митрополит київський Ісидор, і майже всї грецькі владики, і цїсар візантийський, що хотїв тим способом дістати поміч від папи на Турків. Але нї в Греції, нї в Ісидорових єпархіях тої унїї не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусїли відступити від неї. Всї заходи в. кн. Казимира Ягайловича зістали ся без успіху. Потім дуже горячо взяв ся був до унїї в. кн. Олександр, але Москва, користаючи з тої „тїсноти вірі православній", почала відривати від в. кн. Литовського одну землю за другою, і се так налякало правителів литовських і польських, що вони полишили сю справу.

Та минуло з того часу кількадесять лїт, страх той призабув ся; католицька церква в Польщі в другій половинї XVI віку вийшла з непорядків, устаткувала ся, і бачучи розстрій і упадок православної церкви, набирала охоту підбити її. Навіть між православними було чимало таких, що бачучи непорядки в своїй церкві, думали, що найкращим виходом буде зєднати її з церквою католицькою, бо без того католицькі правителі далі будуть давати таких митрополитів і владиків, що від них православній церкві тільки сором і біда. Наприклад Василь-Константин Острозький висловляв такі гадки. Але він і иньші все ж таки стояли на тім, що се треба зробити за порозуміннєм з патріархами, всім миром православним.

Але владики, котрі тепер задумали піддати ся під власть папи, розуміли, що патріархи на таке не пристануть, і зєднати ся з католиками значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство не піде. Тому рішили робити се дїло потайки, сподїваючи ся, що як воно буде зроблене, тоді правительство польське зуміє погнати за ними і низших духовних і громадянство. Першим пішов на ту стежку Балабан, розгніваний тим, що патріарх так неделїкатно взяв сторону брацтва. Він порозумів ся ще з иньшими владиками, і за кілька місяцїв, в 1590 р., зібрало ся вже їх четверо: крім Балабана ще владика луцький Терлецький, турівський Пельчицький, холмський Зборівський. Вони списали постанову, щоб піддати ся папі, але вести дїло далі потайки. Згодом і иньших владиків до себе притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; він також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього .змайстрував оден грецький пройдисвіт—нїби то Єремія кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тої змови владиків. З кінцем 1594 року вони списали заяву до папи і до короля, де звіщали про свою постанову піддати ся під власть папи і привести до того иньше духовенство і громадянство, з тим щоб устрій церковний і обряд православний зістали ся не рушані, а владиків православних зрівняно в усїх правах з єпископами католицькими.

Король був тим дуже утїшений: обіцяв їм усяку ласку, оборону і опіку. Потім з кінцем 1595 р. Терлецький і новий владика володимирський Потїй поїхали до папи і дня 23 грудня на святочнім засіданню, перед усїм двором і кардиналами зложили перед папою свою покору і присягу на вірність католицькій церкві іменем всїх владиків, і так прийнято їх до церкви католицької.

64. Боротьба з унїею. Хоч владики вели свою справу потайки, але поголоски про їх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне громадянство одначе не дуже ними трівожило ся, сподїваючи ся, що без нього ж владики не будуть сеї справи кінчати: однаково мусить прийти вона на собор. Острозький й просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але король не згодив ся. Тоді Острозький, як голова православних, окружною грамотою своєю закликав їх, щоб нЇ в якім разї не йшли за тими зрадниками владиками, міцно стояли при вірі православній і поборювали унїю всїми силами. Грамота ся, видрукована і ро-

187. Гедеон Балабан владика львівський.

зіслана по всїм православнім світі українськім і білоруськім, зробила сильне вражіннє на своїх і чужих. Балабан, побачивши, який гнів підіймаєть ся на владиків, завагав ся й відступив від унії: написав, нїбито його без відомости підписано на владичих заявах. За ним пішов також і владика перемиський Копистенський. Але з тим більшим завзятем рішив ся підтримувати владиків-унїатів король. На біду православних, в царгородськім патріархаті настало замішаннє по смерти Єремії (вмер р. 1594) і звідти православні Українці й Білорусини не могли добути нїякої помочи. Просили приїхати протсінкеля царгородськогоНикифора.уповажненого патріаршого, але й того перехоплено на Волощинї, за наказом таки польського ж правительства, і всаджено на вязницї. Неоден рахував на козаків, бо вони вже з осени 1595 р. помагали на Волини громити прихильників унїї і правительство бояло ся мабуть непомалу їх мішань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нїчим помогти сьому ділови: саме взяв ся до них Жолкевский, з початком 1596 р., коли православні з напруженою увагою готовили ся до рішучої стрічі з владиками уніатами.

Кінець кінцем православним удало ся викрасти з вязницї Никифора і він організував собор: викликав кількох вищих духовних достойників грецьких і дав провід справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для публичного обявлення унїї, і православні подали ся теж туди: духовні і світські, депутати брацтв, міст, шляхти, ріжні пани і магнати, які ще зістали ся при православію, і в головах сам кн. Острозький д сином Олександром, воєводою волинським, що зістав ся при православній вірі. Тим часом як уніатські владики з духовними католицькими і делегатами королівськими розпочали свої засідання в соборній церкві, православні, не маючи приступу до церков—бо була то єпархія Потія, унїата,— зібрали ся в одній господї і тут урядили свій собор. Кілька день пересилали ся сї два собори між собою, кликали одні одних до себе, кінець кінцем повели кождий своє діло. Уніатські владики проголосили унію, а всіх духовних, що від неї відстали, прокляли: православні під проводом Никифора проголосили проклятими й ізверженними всіх, хто пішов на унію й постановили просити короля, аби відставив владиків, які самовільно прийняли унію.

Але король анї в гадцї не мав слухати православних. Навпаки він і вся католицька сторона стояла на тім, що владики поступили правильно: се їх дїло—рішати в справах віри, а низше духовенство і громадянство повинні йти за ними. На сім пунктї завязала ся суперечка літературна, полеміка. Православні доказували, що владики не можуть самі рішати без вірних, се дїло собора, значить уніати поступили беззаконно і стратили через те право до своїх єпархій. На сю тему вийшло з їх боку чимало дуже важних і сильно написаних річей. Своєю ученістю визначала ся особливо книга „Апокрізіс" Філялєта (Бронського, одного з острозького кружка), силою вислову—писання Івана Вишенського. Не вважаючи на своє старовірство в справах просвітних, се був чоловік з незвичайним талантом публіцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця людські. З незвичайною силою ударяв він на владиків, що „втїкли на унїю": на їх нечесне житє, на їх забаганки панські і охоту до роскоші та вигоди, за для котрої пішли на ласку королівську, на їх зневагу до простого народу, до братчиків, до підданих-селян. Коли він говорить про біду .селянську і утиск селян панами, його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цілім тогочаснім письменстві. Невважаючи, що вони не були друковані і ширили ся тільки в рукописях, сї писання Вишенського мусїли робити великий вплив на сучасне громадянство.

Православні могли воювати тільки словом; противники могли їх поборювати не тільки словом, бо мали по своїй стороні короля і всяку власть. Король, правительство і пани польські стояли на тім, що православні повинні слухати ся своїх „законних" владиків, і силою власти своєї змушували їх до сього: силоміць відбирали церкви й віддавали у власть владиків-унїатів, помагали владикам карати непослушних священиків, всякі духовні посади давали тільки унїатам, а від православних духовних відбирали, і взагалі тиснули православних як тільки могли. Се почало ся ще перед проголошеннєм унїї, а по її проголошенню йшло де далї то все сильнїйше. З владиків особливо бушував Потій, чоловік розумний, проворний, незвичайно енергічний, а притім суворий, що не вагав ся садити непослушних до вязниць і віддавати на всякі можливі кари. По смерти митрополита Рогози, що не був таким завзятим унїатом (казали про нього, що й помер з журби, православні його прокляли), Потїй настав на митрополії 0599) і. протягом цїлих пятнадцяти лїт нищив православних як тільки міг. Правительство до того підбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафії в в своїх маєтках „презенти" (рекомендації до владики) давали тільки унїатам, а православних священиків силоміць змушували до унїї, відбираючи від них церкви то що.

Православні боронилися як могли. На сеймах вони старали ся добити ся, щоб владиків унїатів скинено і на будуче церковні посади правительство роздавало тільки православним. Трудна се була справа, бо між сенаторами, що засїдали в верхнїй палаті сеймовій, православних було всього кілька чоловіка—та й ті вимерзли оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палатї нижній, посольській, де засїдали депутати шляхетські, православних також була незначна меньшість. Але громадянство українське і білоруське справді показало величезну енергію брацтва, міщане, духовенство, шляхта вели агітацію і всїми способами впливали на шляхетські соймики, щоб вибирали депутатів прихильних та вкладали в інструкції для них домагання прав для православних. Зєднали ся для сього з протестантами Поляками і Литвинами, котрих католицтво також почало давити, і використовували кожду нагоду, кожде трудне положеннє правительства, силкуючи ся присилувати його. щоб відступило від унї. Щирого поважання справді варті були сї недобитки шляхетські, що махнувши рукою на ласку королївську і всіх, можних світу сього, боронили завзято своєї справи церковної, котра в їх понятях була справою національною, бо православна церква вважала ся, як ми вже знаємо, підставою цїлого національного житя і здавало ся що з упадком православної церкви впаде до решти все житє національне.

Користаючи з трудного становища правительства, православні депутати (в 1607 р.) вирвали від нього закон, що на будуче владицтва і всякі посади духовні православні будуть роздавати ся тільки православним. Вже помирили ся з тим, що відібрати владицтв від владиків унїятів їм не вдасть ся, і раді були, що на місце уніатів прийдуть православні. Та щож—король Жигимонт, вірний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв його і далі роздавав владицтва самим унїатам, і всякими способами їх підтримував, а православних нагинав під їх власть.

равославні бороли ся. Не признавали владиків-унїатів за своїх пастирів, не приймали священиків, що ті їм надавали. З сього боку Галичина, найбільше виставлена на натиск польський, принаймні мала те щастє, що тутешні обидва владики-львівський і перемишльський, зістали ся при православних; а найгірше було на Побужу і в Холмщинї, бо вони були в руках панів католиків і владиків уніатів. На Волини і в Київщині против владиків уніатів помагали пани православні. Коли король захотів відібрати від православного архимандрита Никифора Тура Печерську лавру—сей найбогатший монастир і взагалі найсильнїйшу твердиню православну, то, київський воєвода Василь-Константин Острозький анї пальцем ворохнув, аби сповнити королівський наказ. Коли ж король післав свого дворянина, щоб силоміць відібрав Печерський монастир від Тура і віддав митрополиту-унЇату,— Туроружною рукою відборонив монастир, обсадивши його воєнним народом, а потім з ріжними „Наливайками", як скаржили ся унїати, оружною силою боронив маєтки печерські, що король хотїв відібрати від нього. Так само відборонено Жидичинський монастир—найбільший з волинських монастирів.

Але страх переймав православних, коли вони думали про будучність. Що буде, як король далї обсаджуватиме всї духовні, посади самими унїатами? Як вимруть ті владики й архимандрити, котрі тримали ся при православній вірі, чи на їх місце прийдуть унїати? Хто ставитиме священиків православних? хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть ті вельможі і достойники, які ще зістали ся вірними православній вірі і своїй народности українській? Король всї виднїйші уряди давно давав тільки католикам. На дальші заходи сой-мові все меньше зіставало ся надій, бо шляхта все більше польщила ся і католичила ся, і все меньше могли мати православні своїх заступників не тільки в верхнїй палаті (сенаті), але і в палаті посольській.

Сей перехід українських панів і шляхти на католицтво підтинав в коренї всї надії й рахунки православних. Мелетій Смотрицький (син Герасима, ректора острозького), звісний богослов і письменник, в своїй книзі „Тренос або плач східньої церкви", виданій 1610 р., незвичайно сильними словами малює горе православних з приводу сього явища-зради найвизначнійших родів православних своїй вірі і народности. Без опіки й охорони можних панських і княжих родів не чули себе безпечними і міщанські громади та їх просвітні й національні організації. Берестейське брацтво наприклад король з Потієм, місцевим владикою, розгромили до решти. В Вильнї, найбільшім тодішнім центрі білоруського церковного і культурного житя, силоміць, військом відбирано від православних церкви, розбивано замки й двери й віддавано унїатам. Король під ту пору трапив ся в Вильнї; православні, обступивши його на дорозї, падали з жінками й дітьми на коліна перед ним, просячи, щоб не силувано їх совісти, не відбирано їм церков,—але се не спинило тих огидних насильств.

Останній одчай огортав православних. І з тим більшою увагою звернули вони очі, коли побачили, або скорше—духом відчули що прибуває їм до помочи нова сила в коззачинї, яка по лубенськім погромі потроху відживала і з кінцем першого десятилїтя XVII віку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потїй, осмілений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в другій своїй митрополичій столицї, Київ та післав туди свого намістника,—гетьман козацький Тискиневич остеріг його, щоб не важив ся неволити духовних і підбивати під вдасть свою, бо на такий випадок він, гетьман, уже дав наказ козакам того намістника „де небудь здибавши як пса вбити" (1610). Се зробило вражіннє на Потієвого намістника: він не мішав ся нї в які справи. Під опікою козацькою прибуває до Київа приїзжий грецький митрополит Неофит і сповняє владичі функції: святить церкви, поставляє священиків (1612). І знов анї митрополит ані правительство не важили ся зачіпати його, аби не стрінути ся з козаками.

Українське громадянство відчуло, що під охороною козацькою знайшов ся для нього міцний грунт під ногами, і що там, на далекім краю української землї, під ослоною корогов козацьких може воно повести далї свою народню роботу.