Частина перша.
До заснування Київської держави.

1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.

Частина друга
Житє державне.

16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнїйші князї і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

41. Перехід українських земель під литовських князів.
42. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх.
43. Унїя Польші з Литвою.
44. Нова політика в великім князівстві Литовськім.
45. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни).
46. Проби повстань за помічю московською.
47. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.
48. Початки козаччини.
49. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
50. Початок Січи.
51. Організація козацької верстви.
52. Прилучення східних українських земель до Польщі.
53. Переміни в житю і устрою громадськім.
54. Зміни в господарстві і заселенне східньої України.
55. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
56. Козацькі війни 1590-11. рр.
57. Війна 1596 р.
58. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення.
59. Освітний рух.
60. Брацтва.
61. Унiя.
62. Боротьба з унїею.

Частина четверта
Доба козацька.

63. Козаччина по лубенськім погромі.
64. Устрій козацький.
65. Морські походи.
66. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний.
67. Київ стає центром культурного українського житя.
68. Нова ерархія.
69. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.
70. Незгода з правительством.
71. Українські пляни і війна 1625 р.
72. Війна 1630-го року.
73. Безкоролїве.
74. Сулима і Павлюк.
75. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини.
76. Повстаннє Хмельницького.
77. Боротьба за визволеннє України.
78. Заграничні союзи.
79. Московська зверхність.
80. Між Москвою і Швецією.
81. Гетьманщина.
82. Гадяцька унїя.
83. Боротьба з Москвою.
84. Роздвоеннє України.
85. Замисли Дорошенка.
86. Упадок Дорошенка.
87. Руїна.
88. Згін і нова козаччина на Правобережі.
89. В Гетьманщинi.
90. Старшина і поспільство.
91. Мазепине правлiння.
92. Перед розривом.
93. Шведчина.
94. Погром Мазепи.
95. Орликові заходи.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

96. Обмеження гетьманської управи.
97. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.
98. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол.
99. Друге скасованне гетьманства.
100. Гетьманство Розумовського.
101. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини.
102. Слобідщина.
103. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.
104. Національне жите східньої України.
105. Упадок українського житя в західнїй Україні.
106. Угорська Україна.
107. Правобічна Україна.
108. Гайдамаччина.
109. Коліївщина.
110. Останнє скасованне гетьманства.
111. Руйнованне Сїчи.
112. Кінець Гетьманщини.

Частина шоста
Українське відродження.

113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
114. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії.
115. Початки відродження в західній Україні.
116. Початки відродження в східнїй Українї.
117. Ідеї народности.
118. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство.
119. Галицьке відродженнє і 1848 рік.
120. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр.
121. Новий рух на Україні росийській.
122. Народовство і москвофільство в Галичині.
123. Початки національного житя на Буковинї.
124. Київська громада і указ 1876 р.
125. Українська робота на галицькім грунті.
126. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр.
127. Культурний і національний зріст Австрийської України.

На першу сторінку www.uahistory.cjb.net

69. Київ стає центром культурного українського житя. В польських кругах досі знали Сагайдачного як сміливого і щасливого войовникана Українї знали ще щось: про його прихильність до справ української церкви і освіти, до всього того що тоді для України було житем національним. Як вихованець Острозької школи—чоловік близький інтересам тоїдшньої освіти й книжности, Сагайдачний підтримував близькі зносини з церковними і ученими кругами київськими, де тодї було богато його близших земляків Галичан, і там знали, що на Сагайдачного, на його поміч і поміч війська Запорозького можуть рахувати в усякій потребі українського народнього житя.

Се була хвиля незвичайно важна в історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутю, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і національне значіннє,—раптом відродив ся до нового.

В XVI віцї се була звичайна собі погранична кріпость, де стояла військова залога, тулило ся трохи міщанства й иньшого стану людей під охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька зацїлї-лих монастирів: в першій лїнїї славний Печорський, потім Пустинсько-миколаівський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в сих монастирях вигасала потроху память колишнього їх культурного значіння, книжности і учености. На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люде, які спромогли ся заплатити королеви і великому князеви добре чолобитє, а нї в голові їм були справи наукові й освітні, і величезні матеріальні засоби сих монастирів, що володЇли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколїнь,—росхапували ся або йшли на сите й пяне житє монахів.

Заведеннє унїї змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції, які ще зістали ся в православних руках: треба було вирвати їх з впливів правительства і подбати про те, щоб сі позиції були обсаджені людьми відповідними. Печорський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою і значить— найважнїйшою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів унїатів По його смерти (1599) на се місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена монастиря лещинського (на Білоруси), що підчас берестейського собору показав себе як визначний і завзятий патріот. Про сього чоловіка мусить бути вдячна память в українськім народї, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім житю. Був родом з Галичини, з-під Золочева. з дрібної місцевої шляхти; подробиць з його житя майже ніяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печорське, був ще чоловік не старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як він боронить маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалї монахів печорських на нього і иньшу старшину монастирську, що вони „не знать куди подївають монастирські гроші": мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч київським Українцям в тісних обставинах, можна розпалити нове огнище українського культурного і національного житя Отже заходив ся коло збирання засобів на се.

Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанів— заведену владикою ґедеоном в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли він був посварив ся з брацтвом львівським; потім вона лежала закинена, поки Плетеницький „воскресив друкарню припалую пилом", як каже похвальне слово йому, і перевізши до Киіва, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї р. 1616). Ще перед тим заходив ся він позбирати до Київа людей книжних, учених, з тих же своїх країв галицьких. В тім часї, коло р. 1615—6 бачимо ми в Київі вже цілий ряд освічених і учених людей з Галичини, як от пізнійший митрополит Іван Борецький (Бірецький, з Бірчі), Захарія Копистинський— учений історик церковний, братанич перемишльського владики.Лаврентий Кукіль, по латини Зизанїй, бувший дідаскал (учитель) львівської школи, славний автор українського словаря Беринда, що працював у Балабанів при друкарні і з нею разом мабуть перекочував до Київа— і богато иньших. Будучи першою особою в православних кругах київських, Плетеницький мав змогу приміщувати своїх учених земляків не тільки в Печорськім монастирі, а і на ріжних иньших духовних позиціях Київа. Разом з сим кружком однодумців, маючи добру заручку у свого земляка і однодумця Сагайдачного, що в тім часї виступає на чолї козацького війська, зачинає Плетеницький в тих роках 1615 6 ширшу культурну і організаційну роботу-саме тодї як Сагайдачний вийшов на гетьманство, може і не перший вже раз.

Разом з тим, як засновувала ся друкарня печорська, завязувало ся брацтво в Київі. Гальшка Гулевичівна, богата шляхтянка київська, жінка маршала мозирського Стефана Лозки, записала свій грунт у Київі на Подолі, де скупляло ся житє київське (бо Старий Город стояв майже пусто). Призначала його на просвітні завдання: на заснованнє монастиря, при нїм школи „длядїтей шляхетських і міських", „гостинницїдля страчників віри православної". Слідом засновано брацтво, котре мало зайняти ся здійсненнєм тих плянів: його „упис" (уставу) списано з кінцем 1615 року, і в нього вписало ся „безчисленно" народу всякого стану, з місцевого духовенства (перед усім з того кружка Плетеницького, що був певно властивим провідником того діла), також з української шляхти і міщанства. Вписав ся в се брацтво і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким; тим способом приймало військо нове брацтво й його культурні заходи під свою опіку і прибирало собі право скрізь і всюди виступати його заступником і покровителем. Маючи такого оборонця на місцї, українське громадянство київське не журило ся ніякими властями й сміло й енергічно розвинуло свою культурну роботу, шо сю глуху дїру, якою перед тим був Київ, раптом зробило центром національного українського житя.

Новозасноване брацтво зараз же зєднало ся з фундацією Гулевичівни і на пожертвованім нею ґрунті заснувало брацький монастир Богоявлення і при нїм зараз же заложило брацьку школу. Борецький, бувший дідаскал львівський, став її першим ректором і поїхав зараз до Львова закупити книжок і всього потрібного для школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, відложивши всяку иньшу роботу, спішно випустила часословець, першу тодїшню учебну книгу—„аби вдоволити потребі шкільній в православнім городї Київі", як пише в передмові Плетеницький. Школу ведено за прикладом львівської: про науку в грамотї патр. Теофана читаємо, що вчили тут „грецько-словянського і латино-польського письма". Одною з перших книжок закуплених для науки тутешньої була грецько-словянська граматика видана львівським брацтвом і. взята Борецьким на борг у львівських братчиків. Завдяки помочи київських духовних кругів і шляхецтва та вишколеним уже силам галицьким (львівським) нова київська школа стала від разу сильно. З віршів на похорон Сагайдачного, що читали ся учениками її в р. 1622, бачимо, що вчили ся тут головно дїти міщан київських, київських духовних, також і українських шляхтичів.

Жваво працювала і нова друкарня. Перед тим на Україні перше місце займала друкарня острозька; за рр. 1580—1606 вона видала більше книжок нїж які небудь українські друкарні. Але як умер старий князь Острозький (1608) і Острог перейшов в руки його сина католика Януша, друкарня ся заглохла зовсїм. Нова ж печерська друкарня за пятнадцять лїт (1616—1630) випустила більше книжок, нїж до того вийшло на цілій Україні. Мала великі засоби і добрих, відданих свому дїлу провідників. Заложено для неї свою фабрику паперу, свої робітнї письма (шрифту). Правда, виходили звідти переважно самі церковні книги—алеж у церковній сфері головно обертало ся тодїшнє національне українське житє, як ми вже знаємо, і на сю сторону головно налягав новий учений київський кружок.

Організаційна діяльність нового брацтва також давала себе відчувати. В ворожих кругах зараз оцїнено її: унїатський митрополит Рутський (наступник Потїя) незадовго, пишучи про перешкоди, які спиняють поширеннє унії, головною перепоною вважав отеє київське брацтво „засноване три роки тому". Він нагадував правительственним кругам, шо засновано його без дозволу королівського, тому можна б його закрити. Але у правительства не підіймала ся рука на нього бо за ним стояли братчики з мушкетами, військо Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на чолі.

70. Нова ерархія. Київський кружок був першим звязком, що звязав козаччину з вищими верствами української суспільности. Досі козаки стояли в тїснїйшім звязку тільки з українським селянством, що в козацтві шукало визволення від панської кормиги, а козаччина в своїх інтересах ішла на зустріч сїй селянській течії, що незвичайно зміцняла й помножала козацькі сили. Иньші верстви, хоч би й українські, ди-вили ся на козаччину, з того часу як вона набрала свого соціального характеру, скорше ворожо—як на елемент руїнний. Київський кружок, розпочавши свою культурну роботу під захистом козаччини, вважач потрібним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, піна суспільна. а продовжателї старих воєнних, лицарських традицій старої Руси:

„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопутєм. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах плавало по морю й по землї (приробивши до човнів колеса) і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся і хрестять ся і живуть",—поясняло духовенство київське, коли його обвинувачували вороги, що воно за помічю й охороною козацькою відновило православну єрархію і взагалї має зносини з козаками. Коли перші заходи, розпочаті під охороною козацькою, вийшли вдатно,— київські круги рішили покористувати ся приїздом на Україну єрусалимського патріарха Теофана, щоб піл покровом Сагайдачного довершити діло ще важнИше, а саме відновити єрархію православну. Була се справді потреба пекуча. Після смерти львівського владики Балабана (1607) і перемиського Копистинського (1610) на цїлу Україну дістав ся одним оден православний владика львівський Тисаровський, та й той дістав владицтво тільки обманувши короля, що буде унїатом, а не додержав сеї обіцянки. Король, не сповняючи своєї обіцянки і закону сеймового, давав владицтва тільки уніатам, невважаючи ні на що, і можна було справді бояти ся, що колись зовсім не стане православних владиків на Українї; та й тепер уже православне житє церковне приходило в повний роз-стрій—-а сього й хотіло ся королеви і правительству.

Отже прочувши, що патр. Теофан має їхати з Москви назад, київські громадяне запросили його до Київа і “тут показавши засновані інституції й початки культурної та освітної роботи, просили його, щоб відновив їм єрархію- посвятив митрополита і владиків. Загальний український зізд, скликаний до Київа на престольне свято Печерського монастиря -день Успенїя, виступив з усильним прошеннєм в сїй справі. Патріарх довго не відважав ся, „бояв ся короля і Ляхів". Але Сагайдачний заявив патріархови, що він бере його на свою відповідальність і ручить ся за його безпечність. Невважаючи що на За-порожу гетьманом вибрано Бородавку, між козаками на волости рядив усім Сагайдачний і на слово його можна було полягати. Місцева шляхта підтримувала його запевнення. Патріарх нарешті згодив ся і протягом осени і зими 1620 р. в ріжних місцях, в великім секреті посвятив митрополита і пятьох єпископів—на всї владицтва українські й білоруські. Потім під охороною козацькою щасливо виїхав з України на Молдаву, не слухаючи Поляків, що запрошували його їхати через Поділе, де можна було його справдї добре зловити.

Владиків посвячено, але стояло далеко важнійше питаннє—як добити ся для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити для них свобідний візд в їх єпархії, щоб правительство не боронило їм своє діло робити? Київське громадянство і старшина козача спо-дївали ся, що правительство польське, потрібуючи козацької помочи, мусить зробити православним сю уступку.

ольща переживала тоді дуже тяжкі часи. З тої причини, що польські своєвільні банди, так звані лисовчики помогали цїсареви Фер-

210-11. Київські печери, з рисунків 1651 р.

динандови против семигородського князя, що був присяжником турецьким, султан рішив розпочати війну з Польщею, доправили ще й козаки, що були під проводом Бородавки: вчинили похід на Царгород, пограбували його околицї з нечуваною відвагою і нагнали такого страху, що приходило ся киями гнати турецьких матросів, аби йшли на свої галєри, плисти против козаків; неможна було дати козакам ніякого відпору і вони попустошивши царгородські околицї пішли собі далі бушувати по Чорному морю і робити що хотїли. Султан після сього звелів турецькому війську рушити на Польщу і під кінець літа воно зближило ся до границь молдавських. Жолкевский з тим військом яке мав пішов на зустріч, щоб зійти ся з військом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале військо, не хотїли йти з Жолкевским на Турків. Він мусів вертати ся і недалеко Дністра Турки його погромили; сам Жолкевский наложив головою, його помічник, гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся.

Так Польща зістала ся зовсім без війська і з великим страхом чекала нового турецького походу на другий рік. Нещастє, що спіткало Жолкевского, толкували тим, що він не заручив ся помічю козацькою: козаків було в тій війні або дуже мало, або таки й зовсім не було— своєвільники бушували з Бородавкою, а статочнїйших, що були по сторонї Сагайдачного, Жолкевский теж не постарав ся притягнути до себе, і вони займали ся справою церковною, поки Жолкевский воював ся з Турками. „Жолкевского забито в Волощині й Конєцпольского взято, бо без козаків війну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до рілї або свині пасти"—так переказує тогочасний український літописець тодїшнї оповідання. Тому тепер правительство з усіх сил заходило ся притягнути козаків. Брало ся на всякі способи, навіть патр. Теофана просили, щоб козаків до того намовляв. В київських кругах рішили, що за козацьку участь в війні треба добити ся, аби правительство признало нових владиків. Король і його порадники не хотїли на тім попускати. Даремно на соймі (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до війни, голова українських послів Лаврентий Древинський, звісний український парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всі кривди, які діють ся народови українському й білоруському:

„Почавши від Кракова в Короні як помножаєть ся слава божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського—там робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се діти сходять з світу без хрещення, тїла мертвих вивозять ся з міст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбів живуть в нечистоті, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?... Перейдім до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в містї, анї торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути при-нятий. Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тїло не можна провести через місто з церковною церемонією, анї до хорого з тайнами господніми іти не вільно. А в Бильні чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять".

Король буде жадати ледви чи не більшу половину війська від народу руського, а нарід сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далі не буде задоволений в своїх прощеннях і домаганнях? Як можемо заходити ся коло спокою від сусїдїв, коли не маємо внутрішнього спокою у себе дома?—питав Древинський.

Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений на владику полоцького, поїхав на Білорусь і почав, хоч і обережно, сповняти свої справи владичі, уніати підняли крик, і король, не вважаючи на таку небезпечну хвилю, не отягав ся їх ратувати: видав наказ арештувати Борецького і Смотрицького і всіх новопоставлених владиків. Борецький з иньшими владиками, сидячи під охороною козацькою, що правда—не журили ся тими арештами,—але ж і подати ся в свої єпархії не сміли. На Білоруси всїх хто давав яку поміч Смо-трицькому або звертав ся до нього як до владики—арештовувано і король навіть збирав ся смертю їх карати. Правда, до кари смертної не прийшло, але все таки тяжко покарано тих людей ріжними карами, і Смотрицький мусїв також тїкати під охорону козачу.

Тому київські круги з Сагайдачним разом рішили стримати козаків від походу, поки король не вдоволить їх домагань—поки не „заспокоїть православної віри".