Це було 4 квітня 1943 року. У наш загін вояків УПА прийшла звістка, що в селі Постійному Костопільського району німці чинять наругу над його жителями. Пограбували господарства, селян, палять оселі.
Щоб не нашкодити селу, дізнавшись, що німці уже його залишають, повстанці вирішили перестріти ворогів за селом, на одній з лісових галявин, що утворилася внаслідок вирубок.
А якщо німці обминуть це місце, підуть іншою дорогою? Наші командири, щоб таки напевне перепинити ворогів, вирішили розділити загін на три частини, і кожна чатувала на ворога у визначеному місці. Нам випало якраз бути в засідці на згаданій вище вирубці, а точніше, в ліску, що кільцем її охоплював.
Стояла тривожна тиша, як і завжди перед боєм. .Нарешті наші дозорці доповіли, що ворог обрав для руху наш напрямок. У тривожному чеканні кожен повстанець перекладав з руки в руку зброю, наче підбадьорюючи її перед боєм. Нарешті на вирубку вийшло стадо корів, яких забрали німці в постійненців, а за худобою викотилася валка з десятка підвід, завантажених награбованим добром. Корів, а їх було десь дві сотні, гнали селяни з Постійного, яких захопили німці, на підводах за їздових правили головинці, тобто жителі одного з поближніх сіл. Правда, попереду валки їхала підвода з кулеметом, біля якого сиділо декілька ворогів. Саме на цій підводі, як з'ясувалося після бою, знаходився запас патронів.
Зауважимо, що нашим командиром був сотник «Ярмак» по прізвищу Войцешко. Коли на вирубку виїхали й інші підводи з німцями, за командою сотника ми розпочали бій. Першими вдарили наші 2 кулемети, їх прицільними пострілами було відразу вбито німецького кулеметника на першій підводі, не встигли взятися до зброї, бо були вражені, й інші вороги на цьому возі.
Вогненний шквал перелякав корів, коні понесли підводи по пеньках, переверталися, з'їхавши з дороги. Худоба, що розбіглася, заважала німцям розібратися в обстановці, і годі їм було думати про прицільний вогонь.
Хтось з повстанців підібрався до першої підводи, що застряла між пеньків, і захопивши кулемет, почав строчити з нього по німцях. Згодом ми впізнали, що отой маневр здійснив вояк УПА «Чорний» по прізвищу Андрій Кублій.
Дещо оговтавшись, одна група німців залягла в канаві вздовж дороги, а друга —відступила і сховалася в хаті Бенедя Забейди та в недобудованому житлі Ярмолая Юхимця, що виднілися неподалік вирубки. До речі. сам господар Бенедьо з трьома малолітніми дочками перед приходом німців утекли з домівки.
Отож кулеметники повстанців Кублій та Розум'юк почали вибивати ворогів з канави, що, до речі, їм, завдяки умінню Розум'юка, швидко вдалося зробити. А уміння того він набув у Червоній Армії, в УПА ж влився, попередньо потрапивши в полон до німців та втікши з нього.
Залишалося вибити німців з хати Бенедьової родини. Але як? Адже звідти застрочив ворожий кулемет, змусивши вояків УПА, що оточували будинок, злитися із землею.
Всі поглядали на повстанця Зіновія Забейду, старшого сина Бенедя. Бо розуміли, що тільки він може врятувати ситуацію, але родина залишиться без домівки. — Паліть, хлопці, хату, — похмуро промовив Зіновій.
Черги запальних куль, як золоті бджоли, ринулися на солом'яну покрівлю, яка відразу й спалахнула.
Згоріла хата, хлів, клуня. Лише корову хтось із повстанців встиг випустити.
А бій продовжувався. Німці уже оговталися і готувалися до контратаки. І хто його знає, як би все скінчилося, якби на підмогу, не підійшли обидві інші частини сотні Ярмака. Перевага перейшла повністю на бік-повстанців. Вороги уже думали не про перемогу, а про те, як втекти з поля бою. Допізна повстанські кулі разили чужинців, що прийшли на нашу землю. Лише коли надійшли свіжі сили німців, що стояли в Івановій Долині, зуміли допомогти решткам німецьких грабіжників через Полянівку відступити. Навіть у темряві їх переслідували вояки УПА.
У тій сутичці загинуло близько 30 ворогів, зі сторони повстанців убитих не було — лише 3 поранених.
Участь у тому бою брали жителі села Бечаль Петро Михайлович Мовчан, Петро Йосипович Шлеюк, які недавно померли, а також постійненці Іван Франчук, Павло Жук, котрих теж уже немає серед живих. Пліч-о-пліч йшли в той квітневий день на ворога і Василь Потапчук — «Герман», Микола Трофимчук — «Пушкін», Микола Ковальчук, Микита Скуба, Петро Дейнер, Іван Дейнер, Євген Дейнер та інші.
ТКАЧУК Іван Трохимович, житель села Бечаль, колишній вояк УПА.
(Запис спогадів здійснила Катерина Станіславівна Коротчук, вчителька історії Бечальської школи. Окремі епізоди спогадів І. Ткачука доповнені з уст учасників описаного бою Зіновія Забейди та бечальця Петра Мовчана).

24 квітня 1943 року, якраз у Великодню суботу, у містечку Верба німці розстріляли Йосипа, Петра та Михайла Панасюків, їхню матір та родича Івана Цималюка. Йосип був лубенським повітовим провідником ОУН, Петро — військовим командантом Дубенщини (псевдо «Ворон»,) Іван — підпільник, Михайло — молодший брат — залишався при матері вдома, ще участі в УПА не брав.

«...Сталася велика трагедія на Дубенщині. Згинули брати Панасюки... Вони їздили десь у терен, а на свята повернулись додому, у Вербу. Поляки зробили на них донос уже, мабуть, раніше, бо жандарми вичікували їх повороту. Хлопці якраз милися з дороги біля криниці на подвір'ї, як наскочили жандарми з польськими шуцманами, оточили хутір і несподівано їх схопили. Ворон кинувся до стодоли, де мав автомата, але жандарм його ударив прикладом по голові.
Мати благала жандармів: «Убийте мене, але пустіть моїх соколів!..:: Жандарми виконали лише першу половину її прохання: розстріляли її разом із синами... Тіла наказали не ховати, щоб так і лежали цілі свята.
Дубенщина в сполосі. Навіть Черник передав, що як наші будуть мститись — покликати його, він прийде зі своїм відділом допомагати. А все ж таки дуже боляче. Лубенська команда пошматована. Провід бойовою і разом організаційною сіткою перейняв Котька...»
(Данилюк Михайло. Повстанський записник. Київ, 1993, стор. 114).

...Коли в травні сильні відділи жандармерії спалили с. Стіжок, і помордували людей, в поворотній дорозі заскочили їх відділи УПА та дощенту знищили; на місці залишилося коло 200 трупів німецької поліції. Німці навіть не повезли їх ховати до міста, як вони це звичайно робили, щоб не зробити прикрого враження, і поховали вбитих там же на місці. З цим відділом німців були й танкетки.
(Літопис Української Повстанської Армії. Том 1. — Торонто (Канада) — 1989. — Стор. 23).
 

www.uahistory.cjb.net

Попередня

Зміст

Наступна