Згадку про ці сутички знаходимо навіть у виданому за радянського часу томі «Ровенська область» (Київ, 1973, с. 232), але там заслуга протистояння окупантам приписана партизанським підрозділам під командуванням якогось Андрєєва без ініціалів, а щоб не закралися сумніви, чи, бува, не про українських партизанів іде мова, додано, що боролися з окупантами «і українськими націоналістами».
...На стикові Лубенського, Кременецького і Шумського районів є села Стіжок і Лішня, в цьому районі в 1943 році діяли підрозділи УПА, в яких були й хлопці з тодішнього Вербського району.
Повстанці завдавали фашистам немало клопоту, викликали в них звірячу злобу. В ніч з 8 на 9 травня окупанти оточили Стіжок, а на ранок, коли населення виявило пастку і почало прориватися до лісу, відкрили шалений вогонь. Спійманих, в основному дітей, стариків і жінок, кидали в клуні, закручували двері і підпалювали стріхи. Декому з села вдалося вирватися. Про фашистську розправу сповістили повстанців, вони саме стояли в урочищі Біле Озеро, неподалік села Антонівці.
Однак зброї для того, щоб прогнати бузувірів із Стіжка, явно бракувало. Було вирішено, що бійці в кількості 150 чоловік на чолі з Журбою і Гаркавенком відтіснять німців у напрямку Ліпші, а тут зробить засідку група з 40 добре озброєних вояків. Сюди на підмогу прийшли 20 повстанців на чолі з Круком, надіслані з іншого табору.
Окупувавши Волинь, загарбники невдовзі наказали зробити вздовж головних доріг, які проходили лісом, широкі. метрів до 200 просіки. Це утруднювало маскування повстанців. При краю лісу, де починалося поле озимини, вони встановили кулемет «максим», привезений на тачанці. Мали ще 6 ручних кулеметів — протитанкових і «токарів» (марки Токарева). На той випадок, якби німці хотіли прориватися, розібрали біля млина місток.
А в той час до повстанських командирів надійшла інформація: на село Буща, теж для розправи з мирним населенням, кинуто батальйон калмиків та польську поліцію, які були на службі у фашистів. Мета тут, швидше за все, ставилася відволікаюча — щоб внести замішання в ряди українських партизанів, розпорошити їх сили. На захист Бущі командир повстанців Хрін послав підрозділ на чолі з Макухом.
Спочатку на дорозі, де очікувалися відступаючі німці, з'явилося стадо худоби. За наказом окупантів селяни гнали її на Кременець. Однак за партизанською позицією гурт завернули в ліс.
І ось, нарешті, загуркотіли автомашини. Попереду йшов легковий лімузин. Щойно вони наблизилися до узлісся метрів на 20—ЗО, як дружно вдарили кулемети. Гітлерівці, які сиділи на грузовиках, почали вискакувати і залягати до бою, але кулі наздоганяли багатьох. Захоплений зненацька ворог ніяк не міг оговтатися, аж поки не вдарило щільним вогнем по українцях броньоване авто, яке йшло в кінці колони, а тепер проїхало до середини.
Кинуті хлопцями гранати не змогли завдати шкоди цій броньованій машині. Перестрілка тривала хвилин 45, у партизанів закінчувалися боєприпаси. Тому й пролунала команда до відступу. Гітлерівці стали поспіхом збирати вбитих та поранених. У цей момент надійшов відділ Журби, знову почалася перестрілка.
Німці, лишивши деяких убитих та поранених, кинулися навтіки, біля греблі нашвидку зладнали міст.
У цьому бою було поранено трьох повстанців, фашисти втратили до 90 чоловік убитими та пораненими.
Відбулася сутичка й біля Бущі. Українські партизани не дали спалити села. Тут загинули двоє окупантів.
Про ці поєдинки довелося чути перекази від колишніх вояків УПА Василя Карнюка і Семена Мельничука з села Верба, Миколи Романюка і Михайла Панасюка з с. Птича, про це читав у книзі спогадів Максима Скорупського «Туди, де бій за волю», випущеній Фундацією імені О. Ольжича в Парижі в 1989 р.
Відомо й про інші сутички повстанців з німецько-фашистськими окупантами в районі Верби. Якось біля села Стовпець вони вбили ляндвірта. Іншого разу застрілили двох гітлерівців, які потім були поховані в центрі Верби. А то були вчинили напад на продовольчу базу в цьому селі, німецького кулеметника вбили, кулемет забрали. Мали сутичку з окупантами і в селі Смига, тоді полягло 6 повстанців. У селі Гранівка (Радивилівського району) вчинили напад на польовий аеродром, де в три бараки німці звезли багато зерна. Незважаючи на шалений опір військових охоронців, збіжжя було відібране й повернуте населенню.
Такі акції вселяли в окупантів страх, вони дедалі більше пересвідчувалися, що українці не збираються миритися з поневоленням, нидіти в чужинському ярмі.
ОСТАПЧУК Василь Омелянович. с. Софіївка Друга Дубенського району.

В травні 1943 р. згинув в сутичці з УПА шеф гітлерівських спецвідділів СА Люце з цілим своїм штабом, наткнувшись на відділ українських партизан на шляху Ковель — Рівне при повороті з інспекції своїх працівників у «райхскомісаріаті» України.
Німецьке командування пробує прийти німецьким поліційним частинам на допомогу і висилає для ліквідації УПА на Волині й Поліссі дивізію війська, що складалася з полку СС-ів, двох полків мадярів, полку козаків і відділу німецької жандармерії. Та це підприємство скінчилося повною невдачею. Зручно маневруючи повстанчими відділами, командування УПА заставило німців розділити дивізію на менші боєві частини, а тоді в низці боїв нанесла УПА тим частинам нищівні удари. Так, наприклад, в бою під Вербами згинуло 120 німецьких вояків, біля села Шумське — 30, в Острозі — 32, в Мізочі — 11. Мадярські полки розлетілись зовсім, а частина козаків перейшла до УПА.
(П. Мірчук. «Українська Повстанська Армія 1942— 1952». — Мюнхен. — 1953. — Стор. 41—42).

www.uahistory.cjb.net

Попередня

Зміст

Наступна