Найстарший брат Іван вчився в гімназії в Рівному, коли і! 1941 році
прийшли до нас німці. Дуже швидко почали закривати учбові заклади. Отож
Іванові не вдалося закінчити гімназію, хоча він готувався до матури. Добре
володів німецькою мовою, і це дало йому змогу влаштуватися на роботу в
Мізочі. Я не раз приходила до нього на роботу (мене пропускали як сестру).
Спостерігала, як він сидів за апаратурою, в навушниках. Ми знали, що він
був членом ОУН і мої відвідини не були випадковими. Завжди тицьне мені
якийсь папірець і скаже, куди віднести. Та німці, оговтавшись, почали арештовувати
колишніх гімназистів. Тим, які уникли арештів, нічого не залишалося, як
тільки іти в підпілля і зі зброєю в руках мститися німцям за арешти, неймовірно
високі контингенти, за вивіз молоді до Німеччини.
Відчув небезпеку і Іван. Його запідозрили в тому, що він передавав
інформацію в підпілля. Тоді в Мізочі було мало німців і Івану вдалося заховатися
в бункері. Переодягнений в німецьку форму, використовуючи апаратуру, він
працював таємно разом із друзями. Пам'ятаю, що хлопці звали його Крук,
а потім Юрко.
Додому він навідувався рідко, хіба що у справах, знайомив нас зі своїми
друзями, новими підпільниками на випадок, коли його не буде.
Знання німецької мови, німецька форма, яку на той час носили повстанці,
допомагала при виконанні запланованих нападів на невеликі німецькі відділи.
Особисто я була свідком такого випадку, коли в місті Острозі, в теплий
липневий день, до річки Горинь під'їхали на мотоциклах німці покупатися.
Одяг, зброю, мотоцикли лишили без нагляду. Хлопці — колишні гімназисти
— підкралися, забрали зброю, сіли на мотоцикли, постріляли вгору і поїхали
в ліс, а перелякані голі німці довго кричали, поки їм допомогли вибратися
до міста... А невдовзі за Здолбуновим, коли йшов поїзд на фронт зі зброєю
та харчами, підклали під рейки міну. Акція вдалася, і тому багато оунівців
ходили в німецькій формі і носили німецьку зброю.
Підпілля під час німецької окупації було прекрасною порою для становлення
національного і духовного розвою юнацтва. Молоді хлопці самовіддано боролися
за незалежну Україну, кладучи на вівтар перемоги свої юні життя, так, як
мій брат Іван (він загинув 2 травня 1944 року у криївці разом з двома товаришами).
Німці ненавиділи повстанців і свою злість виміщали на мирному населенні.
До цих пір в моїй пам'яті болем ятриться спогад про один день, святу неділю,
котрій судилося стати кривавою неділею.
Приводом для трагедії стало те, що на початку літа 1943 року між вулицею
Застав'є та Залужжя було вбито німця. Очевидно, це зробили провокатори,
бо наші знали, що німці не прощають вбивства своїх. Населення зі страхом
чекало розправи з боку окупантів.
І от у ту неділю вранці задзвонили дзвони. Я боялася того дзвону, бо
то дзвонили німці, і не пішла до церкви. Пішли сміливіші.
Під церквою зібрали кількох людей і наказали їм передати селянам, що
вб'ють кожного, хто посміє допомагати повстанцям, а також заборонили ховати
жертви, — нещасних, яких вони щойно по-звірячому вбили на Залужжі. Вони
стріляли всіх, кого вдалося побачити, навіть немовлят. Розповідають, що
в ліжку лежали чоловік з жінкою, а між ними двотижневе дитятко. Батьків
убили, а дитині нанесли двадцять одну рану штиком. Решту вбитих людей покидали
до ями, в якій гасили вапно. Подібної жорстокості ми дотоді не знали.
Оскільки було літо, люди потай почали ховати ночами жертви. Виставили
варту, викопали на могилках велику яму і звозили до неї замордованих людей,
серед яких було багато маленьких діточок. Поспіхом заповнили яму без молитви.
В. тій могилі поховали понад сто чоловік. А щоб позначити те місце, посадили
чотири горіхи...
Після тієї кривавої неділі зі сторін села, звідки могли з'явитися німці,
виставили варту. Вартові сиділи на деревах із дзвіночками в руках і при
наближенні небезпеки дзвонили. Це був сигнал для людей, щоб вони втікали.
Одного дня з Мізоча вийшла велика колона німців. Люди похапали худобу і
повтікали до лісу. Село залишилося без людей. Під'їхавши до села, німці
відкрили стрілянину, хоча вже й не було по кому. Обстріляли ліс, але не
заглибилися в нього, бо на той час у лісі було досить озброєних хлопців,
які давали їм добру відсіч.
Надходив вечір, а німці все нишпорили по селу. А коли на другий день
раненько ми повернулися до домівок, то дізналися про трагедію — німці поглумилися
над молодою дівчиною, яка не встигла втекти з усіма, і замордували її...
Але відпір повстанців зробив свою справу, і згодом німці вже не наважувалися
на такі криваві акції. Ще кілька разів навідувалися до села, але люди встигали
утекти, а згодом перестали наїжджати — боялися наших хлопців.
РОМАНЧУК Лідія Яківна, уродженка села Дермань Здолбунівського
району, нині проживає в м. Тернополі, вул. Білецька, 2, кв. 16.