Від 1941-го по 1944-ий рік у нашому селі в панських будинках постійно перебували на постої гітлерівські солдати. Вартові їхні стовбичили вдень і вночі. І все таки в 1943 році хлопці з УПА застрілили німецького ляндвірта. Застрілили буквально під носом у гітлерівців.
Цей керуючий місцевим держгоспом був дуже вредний, наших людей мав за нізащо, нещадно бив нагайкою без будь-якої провини. От повстанці і засудили його на кару смерті.
То було восени, як люди копали в полі картоплю. Я тоді був ще підлітком. Ми з матір'ю якось поверталися підвечір із поля додому, аж то зачули постріли від сусіднього села Понебель. Виявилося, там із села на поле виполохали ляндвірта (село Понебель теж входило до держгоспу). Німець був високий і довгоногий, біг швидко, далеко відірвався від переслідувачів і ті ніяк не могли взяти його на приціл. А може, й не хотіли вцілити одразу, а вичікували, щоб той далі відбіг від села. Бо тоді такий був порядок, що коли в якомусь селі заб'ють німця, то за це німці спалювали село. Ляндвірт був з автоматом, але видно він так перелякався, що й не відстрілювався. На той час якраз череду гнали із пасовиська. От німець і заховався в ту череду.
Аж тут на підводі підскочили хлопці-переслідувачі. Проте німець виявився хитрим, він зігнувся і побіг поміж коровами, стараючись дохопитися ближче до станції, де була німецька охорона.
Мені було добре видно, як навзгинці біг ляндвірт, як під'їхали на підводі два повстанці з гвинтівками. Один з тих повстанців був мені знайомий, я вже. його бачив раніше і знав, що його зовуть Петром..0тне знаю тільки звідки він 'родом.
Коли ляндвірт пробіг череду і подався через поле навпрошки до станції, тоді його й наздогнала куля. Петро підбіг до вбитого, забрав автомат. Другий повстанець дістав у німця з кишені документи. Обоє скочили на підводу і подалися геть. А люди — і копачі картоплі, і пастухи, що гнали череду, і дядько Семен, що якраз віз гній на поле, і ми з матір'ю — поспішили додому. Боялися, що зараз набіжать німці від станції, бо ж те все діялося в них на очах. Проте німці не набігли — наставав вечір і вони теж боялися. Труп ляндвірта німці забрали тільки наступного дня.
СТОЛЯРЕЦЬ Микола Пантелеймонович, 1929 року народження, с. Городок Рівненського району.

В той час, коли два грізних звіра — гітлерівська Німеччина і червона Москва прагнули світового панування, сіяли на наших землях смерть та свавілля, знайшлися люди, в яких любов до своєї батьківщини була понад усе.
Це молоді патріоти, яким в той час було 20, а то й 16 років. Завдання в них було одне: «Здобудемо Українську державу або загинемо у боротьбі за неї».
В нашому районі керівну роботу взяли на себе вчителі. Хто вони? Степан Соломко («Непитай»), родом з Дуліб, директор Симонівської школи — районний провідник ОУН. «Ворон», родом з Дуліб, директор Дулівської школи, районний провідник юнацтва, Гуменюк («Орлик»), директор Витківської школи, суспільно-політичний референт УПА, Галина Шматко («Волинянка»), родом з Сінного, вчителька, районний провідник жіночої організаційної мережі. Луцук, директор Бугринської школи, суспільно-політичний референт в районі. Семен Прищепа, родом з Чудниці, директор Синівської школи, суспільно-політичний референт сотні «Цигана» (група «Північ»). Іван Гаврилюк. родом з Чудниці, вчитель, старшинський вишкіл (група «Північ»). Василь Січкарук, родом з Терентієва, вчитель, командир підрозділу УПА.
В нашій місцевості була добре налагоджена організаційна мережа ОУН. В кожному селі була створена станиця з молоді. Молодші 18 років організовувалися в юнацьку організацію. Була і жіноча організація.
Перші збройні формування розпочалися в кінці 1942 р. і на початку 1943 року. Трохимчук («Недоля») був начальником української міліції в Гощі. Він разом зі зброєю і всіма підлеглими перейшов в ліс. Аналогічний вчинок зробила Тучинська і Межиріцька міліція. Так була організована перша сотня УПА.
Пригадується такий факт: в березні 1943 року в селі Чудниця гестапівці знищили сім'ю Нестора Шевчука. Чудом залишився живим молодший син Дмитро, якому в той час було 19 років. Хлопцеві нікуди було діватися, і він пішов в УПА, сотню Трохимчука («Недолі»).
Потрібно відмітити, що зброї не було. Зброю, амуніцію, одяг, продукти необхідно було здобувати у ворога.
Багато допомагало населення, яке творило Повстанську Армію. І ось юнаками села Чудниці зразу після знищення гестапівцями сім'ї Шевчуків було викопано кулемет і кілька гвинтівок з землі, в якій були захоронені солдати-фронтовики разом зі зброєю. Дмитро Шевчук, пізніше це був «Очмана», створює першу диверсійну групу з 10 чоловік. Група. озброєна двома кулеметами і гвинтівками, робить наскоки-засідки на шосейній трасі Рівне — Київ біля сіл Самостріли, Сапожин. Були розбиті перші автомашини, здобуті перші трофеї. Переодягнутий в німецький одяг, Дмитро знищив начальника гестапо в м. Корці, де здобув перший німецький автомат «Машінпістоль». Він знищив також ляндвірта, що переїжджав в с. Красносілля, інших офіцерів. Знайшов спільну мову з мадярським гарнізоном, частина якого дезертирувала, а частина перейшла до УПА. Диверсійна група росла. В групі було 35 смільчаків, а після фронту це була сотня «Очмани».
Перша організована сотня «Недолі» через три місяці зросла в курінь, а після фронту це неповний полк «Кирея». В його склад, крім сотні «Очмани», входили: сотня Левадного, сотня Ботана з Русивля («Квітка»), старшинська школа «Свіста» з Сапожина, сотня кавалерії Деркача, боївки «Труби» з Майкова та Дем'яна з Сапожнна, відділ кавалерії «Хмари» з Пустомит та інші незначні боївки.
Віктор КОЛЯДЮК,
голова Гощанської організації репресованих. («Волинь»— 1994 рік.— ч. 2, стор. 4).

В умовах боротьби українського народу з німецькими окупантами зібралась і перевела свою працю конференція. 20 листопада, напередодні праці конференції, батальйон німецьких грабіжників в місцевості, де скликалась конференція, прийшов грабувати й палити села. Загони УПА розбили й розігнали гітлерівських бандитів, не давши їм можливости спалити намічені села.
Пліч-о-пліч з бійцями загону УПА взяли активну участь в бою деякі делегати конференції. Вони показали, що являються не лише політичними, але й прекрасними військовими керівниками своїх народів.
В боротьбі зі спільними поневолювачами росте й міцніє дружба й співпраця народів Сходу.
Перша конференція визначає шлях священної боротьби поневолених народів проти імперіялізмів, за здобуття своїх незалежних, самостійних держав, за повне визволення народів і людини...
Із протоколу Першої Конференції Поневолених Народів Східньої Європи і Азії.
Від Редакції: Ця конференція відбулася 21 — 22 листопада 1943 року в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині. У її роботі взяли участь 39 делегатів від 13 національностей, представники яких боролися з окупантами разом з українськими повстанцями. Серед делегатів конференції були азербайджанці, башкири, білоруси, вірмени, грузини, кабардинці, казахи, осетинці, татари, узбеки, українці, черкеси та чуваші.

www.uahistory.cjb.net

Попередня

Зміст

Наступна