Украинская баннерная сеть
Водночас будучи твердо переконаними, що рано чи пізно Німеччина зазнає
поразки від країн антигітлерівської коаліції, польські керівники повели
активну дипломатичну боротьбу за повоєнне збереження свого східного кордону.
На міжнародній арені вони покладали надії на допомогу Лондона та Вашингтону.
Була надія, що знесилена в ході війни Москва не зможе протистояти дипломатичному
натиску союзників і погодиться на пролонгацію Ризького Договору від 1921
р. Як відомо, питання про східний кордон Польщі було предметом гострих
дискусій на Тегеранській, Ялтинській та Потсдамській конференціях, і в
цій боротьбі немаловажну роль належало зіграти т. зв. «польській присутності»
на землях, за які власне й велась дипломатична боротьба. Волинь та Галичина
належали саме до цих земель. Єдиним реальним претендентом на ці землі були
українці - автохтони і національна більшість цього краю. В 1920 р. вони
потерпіли збройну поразку. Тепер ОУН, що претендувала на виразника національних
інтересів всього народу, була сповнена рішимості взяти реванш. Але нацисти
її не підтримали. І Москва не збиралась цього робити. Більше того, вважали
ОУН своїм лютим ворогом. В такому складному воєнно-політичному протистоянні
поляки вважали, що зможуть продемонструвати західному світові свою воєнну,
політичну, економічну присутність у цьому краї, що, на їх думку, мало би
вплинути на високих захисників. Але для цього треба було знешкодити реальних
претендентів, тобто українців.
Виходячи з вищесказаного, боротьбу з українськими націоналістами польське
керівництво розглядало як прояв боротьби за польську державність. І в цій
боротьбі всі засоби мали бути гідними ужитку.
З осені 1941 р., коли Москва поновила дипломатичні відносини з польським
емігрантським урядом в Лондоні і оголосила амністію сотням тисяч поляків,
що перебували в Росії в депортації, польській меншині Волині належало на
деякий час «забути» про злочини російського ведмедя, більше того, вступити
з ним в союз у боротьбі з українськими націоналістами. Що і було зроблено
вже на початку 1942 року. Як відомо, радянські партизани, що появилися
на Волині невдовзі, знайшли повну підтримку у багатьох польських «свідомих»
домах і господах. Згадаймо хоча б яку надійну та довготривалу опору серед
окремих польських сімей знайшов антиукраїнський розвідувально-диверсійний
загін Д. Медведева. З цього приводу варто процитувати спогади Т. Бульби-Боровця:
«У здійсненні плянів Медведева-Лукіна особливу роль відіграли відомі мені
особисто дві польські родини з Людвипільського та Клесівського районів
на Волині: Струтинських і Довчера.*) Довчер з донькою Валентиною були шпигунами,
а вся родина (Струтинських - батько, мати, чотири сини та дві дочки - всі
зробилися советськими партизанами. ...Використовуючи свої родинні та національні
зв'язки в Рівному, М. Струтинський примостив там в безпечному місці такого
«поважного мешканця», як лейтенант Кузнецов, який діяв в уніформі німецького
офіцера під ім'ям гауптман Пауль Зіберт. Цьому мешканцеві родина Струтниських
дала цілий ряд добре замаскованих місцевих агентів, кур'єрів та явочних
квартир в Рівному, Луцьку та по інших місцевостях Волині. ...Червона Москва
- це спритний майстер вербування на свою службу чужих, неросійських народів.
Вона докладно вивчає всі міжнаціональні та соціальні антагонізми і зручно
використовує їх для своєї агресивної політики...(9)
3 березня - квітня 1943 р., коли українська поліція Волині масово перейшла
на сторону УПА, німецькі окупанти тут же запропонували «руку дружби» полякам,
які її прийняли. Невдовзі в усіх містах та багатьох селах краю було створено
т. зв. гранатову польську поліцію. Нацисти не приховували, що дають полякам
шанс «поговорити з українцями силою зброї». Виступаючи перед працівниками
німецької адміністрації Райхскомісаріату в Рівному в кінці 1943 року, Е.
Кох говорив: «Нам треба домогтись, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів
його убити, щоб українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його убити.
Якщо ж по дорозі вони зустрінуть єврея і уб'ють його, то це буде саме те,
що нам потрібно». (10)
Тверезо мислячі польські аналітики вважають, що саме з утворенням польської
поліції на Волині слід пов'язувати початок масової українсько-польської
різні 1943 року, за яку, на нашу думку, в одинаковій мірі вину несуть і
поляки, і українці. (II)
Панічний відступ Червоної Армії на початку німецько-радянської війни
привів до того, що на окупованій нацистами території залишилась значна
кількість радянського та партійного активу, а також працівників НКВС, які
не встигли евакуюватись. Вказівка відомства Гімлера розстрілювати цю категорію
радянських людей без суду і слідства змусила їх негайно переходити на нелегальне
становище.
18 липня 1941 року ЦК ВКПб) прийняв постанову про організацію боротьби
в тилу німецьких військ. В ній на виконання відомого звернення Сталіна
до народу по радіо З липня передбачалось для організації підпільних комуністичних
осередків та керівництва партизанським рухом і підривною діяльністю в тилу
гітлерівців направити «наиболее стойких руководящих партийных, советских
й комсомольских работников, а также преданннх Советской власти безпартийных
товарищей». (12)
Як свідчить довідка оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У від 1 жовтня
1942 р., на території Рівненської області для роботи в підпіллі було залишено
30 чоловік, а для організації партизанського руху 120 чоловік. (13) Думається,
що довідка складена постфактум і розрахована на людей, що не ризикнуть
ставити запитання її авторам, бо 18 липня 1941 року всі західні області
України перебували вже під окупантом і мова могла йти хіба що про засилання
туди свого активу або ж спонукання до боротьби тих, хто опинився за лінією
фронту волею обставин,
Тим не менше маємо дані, що планомірно чи стихійно, але більшовицькі
підпільні осередки були створені на Волині вже влітку та восени першого
року війни, В липні 1941 р підпільну партійну групу у Клесові створив В.
Соснін. В серпні в Дубровиці така ж група була започаткована О. Криньком.
Діяла підпільна більшовицька організація також у Сарнах. Нею керував М.
Фідаров. У Рівному більшовицьке підпілля очолювали М. Мірющенко, Т. Новак.
М. Остафов. Появились підпільні більшовицькі осередки в Морочнівському,
Володимирецькому, Рафалівському районах. Згодом вони встановили між собою
зв'язок, деякі законтактували свою антинімецьку діяльність із загонами
та з'єднаннями, червоних партизан. У 1943 р. на території Рівненщини вже
діяв підпільний обком КП(б)У та підвідомчі йому райкоми, (.14)
Як стверджують радянські історики, перші загони червоних партизан діяли
на північному заході України вже влітку 1941 року. Справді, в липні-серпні
того року в лісах та болотах Волині і Полісся опинилось дуже багато озброєного
люду, що не визнавав окупаційного режиму. Як пише з цього приводу Т. Бульба-Боровець:
«Німецькі війська зовсім не пробували здобувати Поліської котловини, а
попросту обійшли її. Одна група пішла по лінії Гродно - Мінськ - В'язьма
- Москва, а друга - по лінії Люблін - Рівне - Житомир - Київ. Такий стратегічний
маневр німців витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали
Смоленськ та Київ, то в їх глибокому запіллі, а саме в трикутнику Пінсь
к- Мозир - Коростень бродили розбиті частини советських дивізій, частини
військ НКВД, міліції та всяких інших советських організацій, що з вибухом
війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування
та головних баз. Рядові люди розбіглися, хто куди, а партійці та чекісти
намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх
цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони».
(15) Не вступаючи в бойові дії з окупантом, чий чобіт не ступав сюди ще
довгі місяці сорок першого та сорок другого років, ці т. зв. партизанські
загони перетворились на звичайнісінькі шайки грабіжників, що тероризували
місцеве сільське населення, вимагаючи від селян харчу, одягу, тепла. Першим,
хто став на захист місцевого населення від знахабнілих горе-вояків, був
Тарас Боровець. що згодом став відомим під псевдо Тарас Бульба.
У другій половині сорок другого року у північно-східні райони Волині
та Полісся із сусідньої Білорусі та Брянських лісів стали прибувати нові
загони червоних партизан. Тепер це були у своїй більшості .добре озброєні,
екіпіровані та підготовлені підрозділи бойовиків. У з'єднанні О. Сабурова,
наприклад, вони були розділені на батальйони. В західній частині Висоцького
району А. Бринський («дядя Петя») створив окремий загін спеціального призначення.
У Рафалівському районі із з'єднання Сабурова було сформовано кілька диверсійних
груп. На Хочинських хуторах Висоцького району «господарювали» окремі групи
Латишева, Сидельнікова, Вожинського, які згодом виросли у бригаду під командуванням
капітана Каплуна. У серпні в трикутнику Олевськ - Рокитне - Городниця було
десантовано з Москви групу загону спеціального призначення Д. Медвєдєва.
(16)