Украинская баннерная сеть
Відзначимо, що у новоприбулих загонах значну частину особового складу
становили не українці, а люди інших національностей.
Наскільки активну та результативну боротьбу з німецькими окупантами
вели до середини 1943 року радянські партизани на Волині ми можемо судити
із численних німецьких. польських, українських та радянських джерел. Останні
заслуговують особливої уваги, бо їх важко запідозрити у на-мірах самозбезчещення.
Ось як характеризував антифашистську діяльність червоних партизан Рівненщини
начальник обласного штабу партизанського руху генерал В. Бегма у доповідній
записці від 20 червня 1943 р. на ім'я ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У: «На территории
Западной области, в лесной ее части в частности в Ровенской обпасти, в
начали Отечественной войны были оставлены разведупром небольшие специальные
группы с рациями чисто разведывательного характера.
С развитием партизанского движения на Украине эти группы начали быстро
обрастать за счет местного населення, выходцев из окруженця, убегающих
из плена й т. д. Так, например, полковник Бринский - «Дядя Петя» взрос
до 300 человек, капитан Каплун - до 150 - 400 человек, майор Медвєдєв -
до 600 человек. Таким образом своей работой они переросли задачи спецгрупп,
стали всем известны в области и превратились в обыкновенные крупные партизанские
отряды, с той только разницей, что все находящиеся в этих спецгруппах люди
охраняют штабы, занимаются заготовкой питания, а боевых операций за год
с лишним не делали ни одной. (Підкреслено нами - И. П.). ...В результате
такого бездействия...«люди разлагаются, имеется масса случаев самовольных
расстрелов ни в чем не повинного населения, наблюдаются массовые пьянки,
хулиганство и т. д.» (17) Коментарі, як говориться, в даному випадку непотрібні,
бо маємо справу з державно-політичним бандитизмом в особливо великих розмірах.
Про те, що червоні партизани Волині в 1941-42 рр. вели грабіжницький
спосіб життя і тероризували місцеве населення, маємо ряд інших, не менш
авторитетних свідчень. У своїх неодноразових рапортах на ім'я И. Сталина,
В. Молотова та П. Пономаренка нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія писав
у кінці січня 1943 р.: «НКВД сообщает полученное от своего сотрудника,
находящегося в тылу противника в районе Ровно, УССР, следующее донесение:
Личный состав 12-го батальона Сабурова занимается розгулом, пьянством,
терроризирует и грабит советски настроенное население, в том числе даже
родственников своих бойцов...» (18) Наступного дня вже у новому рапорті
Берія продовжує: «В район нашей деятельности прибыл 7 батальон отрядов
Сабурова. Партизаны этого отряда занимаются неслыханными грабежами, бандитизмом
и пьянством, разъезжают по селам в форме немецких солдат. Жителей, убегающих
от партизан в лес, расстреливают... Население, ненавидевшее немцев, подготовленное
нами к восстанию, в панике». (19)
У відповідь на вищенаведені рапорти шефа НКВС за особистою вказівкою
Сталіна 24 січня 1943 р. на територію окупованої фашистами Рівненщини був
відряджений із завданням «навести порядок и развернуть политическую работу»
секретар Рівненського обкому КПб)У В. Бегма. (20)
Після війни, намагаючись приховати від радянських людей бандитський
характер т. зв. антигітлерівської боротьби «народних месників» в 1941 -
42 та половині 1943 р. на Волині, численні автори, включаючи і самих героїв
вищенаведених документів, характеризуватимуть появу В. Бегми в тилу німців
не як спробу Москви привести до порядку знахабнілих енкаведистів, а як
якийсь якісно новий етап в історії партизанського руху на Україні. (21)
Аналізуючи підпільну та партизанську діяльність більшовиків на Волині
в 1941-44 рр. поставмо собі одне, на перший погляд, дивне запитання: хто
ж все таки був їхнім головним ворогом? Ординарний читач, не задумуючись,
відповість - звичайно, німецькі фашисти. Адже проти них СРСР вів війну,
яку згодом назвали Вітчизняною. Вони ж бо окупували нашу землю, їх ми,
врешті решт, розгромили у сорок п'ятому. І тим не менше, така відповідь
буде далеко не вичерпною, або, краще сказати, лише її першою половиною.
Бо поряд з німецькими фашистами, які трансформувались у ворога із союзника
лише вночі 22 червня 1941 р., а після 9 травня 1945 р. їх стали розглядати
вже як вчорашніх ворогів, український національно-визвольний рух був і
залишався смертельним ворогом Москви завжди, від 7 листопада 1917 року
до 24 серпня 1991 року. А в годину воєнного лихоліття, коли з волі двох
імперій Україна перетворилась на поле найжорстокішої в історії людства
війни, а її народ на об'єкт тотального винищення як з боку Берліна, так
і Москви, український націоналізм і такі його чинники як ОУН, УПА, УНРА
виступили як єдині його реальні захисники від обох тоталітарних режимів
і справжні борці за його національну незалежність та соборну державність.
Доля розпорядилась так, що саме Волинь стала тим історичним вогнищем,
в якому у буремні роки світової війни стали куватись контури тієї національної,
незалежної і соборної України, якій суджено було реально відродитись лише
майже через півстоліття.
Ото ж якщо ми хочемо зрозуміти справді історичний хід подій у 1941-44
р. в нашому краї, то треба його вивчати і оцінювати не з позицій червоної
Москви чи коричневого Берліна, а брати за вихідну точку історичних подій
боротьбу за нашу національну незалежність.
То ж спробуємо глянути на події минулої війни у на-шому краї саме під
таким кутом зору.
Волиняки не відчували упередженої ненависті до німців до часу їх появи
в Україні як окупантів. Навіть навпаки. Сто сорок німецьких колоній, що
майже століття існували в нашому краї, сприяли формуванню поваги та доброзичливості
до себе. Крім того, Німеччина була чи не єдиною змогутнілою на континенті
нацією, що відкрито проводила антибільшовицький та антипольський курс.
«Із цим почуттям, - писав П. Мірчук, - в'язалися сподівання, що німці,
борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне
розуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів,
в даному випадку, українців, тим більше, що тут ішло про боротьбу проти
спільних ворогів». (22)
Напад Німеччини на СРСР українські націоналісти зустріли з надією на
можливість відродження незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина
мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. «З точки зору
німців, - вважає О. Субтельний. - основна користь ОУН полягала в тому,
щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі
свого боку, націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської
України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна. Вони поставили собі
за мету скористатися війною й поширити по всій Україні свій вплив. Відтак
кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних
цілях». (23)
Додамо, що як німецьку, так і українську сторони не можна розглядати
як цілісні і, тим більше, застиглі воєнно-політичні структури. Незважаючи
на зовнішню об'єднаність стратегічною метою та тоталітарним режимом, III
Райх, тим не менше, був сповнений внутрішніх протиріч, що постійно давали
себе знати. Що стосується української сторони, то за період дворічного
радянського панування в Західній Україні (1939-1941 рр) лише ОУН як політична
сила не тільки вберегла себе від розгрому, але й організаційно зміцніла,
поширила свій вплив в місті і на селі, а з початком війни і на східні регіони
України. Разом з тим, розкол, що відбувся в ОУН в 1940 р., поява двох фактично
самостійних політичних організацій хоч із спільною метою, але неодинаковими,
часто навіть протилежними шляхами і методами боротьби, безперечно, ослабили
в цілому Рух Опору. На Волині це дало себе знати особливо разюче.
Акт 30 червня про відродження Української Держави став переломною подією
в українсько-німецьких стосунках. Восьми днів війни цілком вистачило, щоб
стали зрозумілими і оприлюдненими остаточні позиції обох сторін. 21 липня
1941 р. Ріббентроп офіційно заявив, що проголошення незалежності України
«не має жодного конституційного значення». (24) Того ж дня політичне бюро
ОУН Бандери опублікувало в Берліні Декларацію, в якій, підтвердивши свою
відданість Акту, навідріз відмовилось відкликати його. «Удар проти українського
уряду, - читаємо в цьому документі, - ризикує бути розціненим українським
народом як ворожий акт Німецького Райху щодо самої ідеї української державності».
(25)
Така відповідь поставила цю організацію фактично поза законом у III
Райху. Ні про які союзницькі стосунки вже не могло бути й мови. Сп'янілі
від перших успіхів на східному фронті, гітлерівці зробили для себе висновок,
що на Україні їм потрібні не союзники, а васали, а ще точніше сліпі виконавці
їх колоніальної політики. ОУН не пішла на такий крок і їй належало зійти
з політичної сцени. Як відомо, в липні сорок першого відбулись перші арешти
керівництва ОУН Бандери. У Кракові був арештований лідер організації, за
ним - члени Українського Національного комітету. Львівська група керівництва
(Стецько, Лебедь, Старух, Климів-Легенда) провели позачергове засідання,
на якому було вирішено перейти спочатку до психологічної, а відтак військової
та організаційної підготовки повстання. (26) 9 липня, тобто наступного
дня після згаданого засідання Я. Стецько і члени його уряду були арештовані
та ув'язнеш в концтабір Заксенгаузен, де пробули аж до осені 1944 року.
ОУН Мельника, не підтримавши Акту, здобула право на легальне існування
протягом ще деякого часу. Згодом вона теж опинилась поза законом.
У перші місяці війни, поки окупована німцями територія України входила
до зони фронтового тилу, усі питання організації та життєдіяльності місцевої
влади перебували у віданні командування вермахту та його армій. Не маючи
змоги (а може й бажання) глибоко вникати у питання вищої стратегії партійно-політичного
керівництва Райху, військова адміністрація не дуже прискіпливо ставилась
до надмірної активності членів т. зв. похідних груп ОУН. А ті діяли із
знанням справи. Ось як характеризував роботу похідних груп ОУН на Рівненщині
один з агентів польського уряду в еміграції: «З німецькими військами на
Волинь прийшли українці, що негайно захоплювали адміністративні посади,
органи самоврядування та шкільництва, а також міську і сільську міліцію.
У місті вони обіймали керівництво торгівельними, промисловими та господарськими
підприємствами і установами. Полякам вдалось зберегти за собою хіба що
керівництво земельними справами, окремими маєтками, лісництвом та шляховою
службою. Українізація самоврядування та шкільництва мала для українців
неабияке значення, якщо взяти до уваги, що до війни тут було лише 8 українських
загальноосвітніх шкіл. По селах українці стали висипати символічні могили
ніби на честь полеглим у боротьбі за Україну. У містах набув розмаху військовий
вишкіл». (27)
Невдала спроба відродити українську державність 30 червня 1941 р.,
тим не менше, набула широкого розголосу на Волині. Українське населення
з ентузіазмом сприйняло цей Акт, про що свідчать численні віче, зібрання
та маніфестації в різних кінцях краю.
27 липня 1941 р. така подія відбулась у Рівному на площі Старого Замку.
Як описує очевидець, окрім українців міста Рівного, у святі взяли участь
делегації громад Корця, Гощі, Межиріччя, Клевані, Тучина, Костополя, Деражна.
Тут було оголошено про утворення Першого Куреня Українського Війська ім.
Холодного Яру. Його вояки, а також понад десять тисяч присутніх на площі
склали присягу на вірність українській соборній державі. Наступного дня
120 вояків Куреня зайняли одну з казарм міста і розпочали підстаршинський
вишкіл. (28)