Народився я в 1923 році в Кемеровській області, де прожив 16 років. В 1939 році переїхав на Кубань до батьків, які переселились туди трохи раніше. В 1940 році в багатьох районах Кубані сарана знищила майже всі посіви. Рятуючись від голоду, що насувався на потерпілі райони, я в січні 1941 року поїхав до тітки, батькової сестри, яка жила в селі Минківці тодішнього Вербського району, Рівненської області. Батьки мали переїхати згодом. В Славуті мене зняли з поїзда, бо не мав перепустки в Західну Україну. Але я все-таки доїхав до тітки. Відразу по приїзді мене влаштували на роботу на торфодобувне підприємство.
Коли німці зайняли нашу місцевість, я залишився у тітки на господарстві, допомагав їй. У тітки було п'ятеро синів. Один служив у радянській армії, четверо потім загинули в загонах УПА.
В червні 1942 року мене забрали на примусові роботи до Німеччини. Дорога тривала біля двох тижнів. Поїзд зупинявся в різних містах, в проміжних таборах проводили медогляд, санітарну обробку. Кінцевим пунктом подорожі було місто Фельберт. Тут був розподільчий пункт, з якого розподіляли вже на місця роботи.
Мене направили до бауера Людвига Баншайдта, неподалік від міста Гайлігенгауз. Працював у нього до осені 1943 року, виконував всі роботи, які є в господарстві на селі. Був я один, тому весь тягар роботи ліг на мене. Господарство було велике, роботи було багато і влітку і зимою.
Наші взаємини з хазяїном склались з самого початку не дуже добрими. Був він крикливий, скорий до лайки, нетерпеливий, сварився з будь-якого приводу. За той час, що я в нього був, крім щоденної роботи в полі, вдома біля худоби, я садив великий фруктовий сад. Всі ями для кількох сотень саджанців викопав сам. На руках поробились мозолі, а руки вночі нили. Дуже багато і тяжко попрацював на розширенні подвір'я за рахунок скелі, яка прилягала до садиби. Цю скелю я розбивав ручним знаряддям, а каміння відвозив і складав в іншому місці.
Восени 1943 року мене від того бауера забрали і відвезли на ливарний завод в місті Фельберт. Причиною цього стала сварка з хазяїном. Викопану картоплю зсипали в шопі без воріт. Частина картоплі зсунулась назовні, і коли пішов рясний дощ, вона опинилася в калюжі, на неї лив дощ. Хазяїн наказав мені відкинути її в середину шопи. Але скільки я не відкидав вилами, вона знову зсовувалась назовні, причому суха, ще не намочена. Побачивши, що ця робота нічого не дасть, я пішов і сказав хазяїну. Він накинувся на мене з лайкою, вхопив мене за горло, хотів ударити. Я відштовхнув його від себе так, що він упав.
Тільки-но перестав лити дощ, як на подвір'ї з'явився поліцай, відшмагав мене по лиці руками і наказав зібрати свої речі. Відвіз він мене в місто Фельберт на ливарний завод. На цьому заводі мене призначили розвантажувати вагони з чавунними злитками та піском. На розвантаження одного вагона чотирма робітниками відводилось дві години. Робота ця була важка, все вручну, без будь-якої механізації.
Годували дуже погано, звичайна рідка юшка з брукви чи інших овочів, без жирів. Жили в таборі, огородженому колючим дротом. Бараки дерев'яні, з двоповерховими нарами.
Завод часто бомбила авіація союзників. Під час одного з нальотів, коли наглядачі поховались у бункер, я пройшов непоміченим до огорожі, переліз назовні і, не помічений охороною, швидко віддалився від табору. Коли закінчився наліт, я був уже далеко. До ранку дістався Гейлігенгауза. В цьому місті знаходився невеличкий табір, де стояло кілька дерев'яних бараків. Остарбайтери, які там жили, ходили до роботи без конвою, мабуть, тому мене не затримали коли я зайшов на територію табору. Жили там в основному вивезені з Сумської та Вінницької областей, працювали на фабриці "КИК". Вони мене прийняли і запропонували залишитися з ними. Комендантом табору був німець на ім'я Пауль, людина хороша, добре ставився до остарбайтерів. Коли хлопці повели мене до нього, він погодився залишити мене в таборі. На фабриці мене призначили в цех контактного зварювання.
Харчування в цьому таборі було значно краще, ніж на ливарному заводі. Суп чи юшка були навіть з картоплею. часом траплялося щось схоже на м'ясо чи якийсь жир. Кращими були також побутові умови в бараках. Хоч робочі зміни тривали також по 12 годин, але робота не така тяжка, як на розвантажуванні вагонів.
Минуло майже півроку. Одного дня мене викликали в кабінет начальника. Коли я зайшов, там був якийсь поліцай. Він підійшов до мене і запитав, чи його впізнаю. Це був поліцай з ливарного. Мені наказали зняти одяг, взяти з собою всі речі і йти за ним. Він відвіз мене в місто Фельберт, у табір ливарного заводу. В кабінеті коменданта кілька поліцаїв «провчили» мене добре, залишивши на пам'ять синці та добре нам'явши мені ребра. Після цього комендант дав скибку хліба і наказав йти знов на попереднє місце розвантажувати вагони. Приблизно так само «привітно» зустрів мене керівник розвантажувальних робіт, попередивши, що коли ще раз спробую втікти, концтабору мені не минути.
Але я втік у першу ніч, коли знов пролунав сигнал тривоги і охоронці поховались в укриття. Як і перший раз, мені вдалось без перешкод перелізти через огорожу. Пішов на трамвайну зупинку. Трамваї ще ходили, через тривогу один зупинився, чекаючи відбою. На зупинці було з десяток німців, серед них я помітив поліцая. Освітлення в темну пору доби не було ніде, бо заборонялось, тому мені не дуже загрожувало викриття,
Коли пролунав відбій, я сів у трамвай, не в той, де сів поліцай, бо він все-таки кілька разів поглядав на мене. Можливо, не хотів уночі мати зі мною мороку.
Вийшовши на кінцевій зупинці, я пішов у напрямку міста Вільфрат. Був намір знайти земляка, хлопця з нашого села, який працював у бауера. В мене була його адреса, і ми з ним вже листувались. Звати цього хлопця Василь Мирецький, тепер він проживає в нашому селі.
На ранок я знайшов село і садибу бауера, де працювали Василь і ще один хлопець. Коли вони довідались, що я втік з табору, розповіли своєму хазяїну І попросили, щоб залишив мене в себе. Хазяїн був, напевно, людина хороша, бо погодився, хоч це був ризик для нього.
Тепер нас було троє, але роботи вистачило для всіх. Працював я добре, старався сподобатись хазяїну. Але через деякий час він сказав мені, що треба поїхати в місто і зареєструватись. Можливо, там домовився, а може, передумав, але я злякався і вирішив не їхати — як-не-як, мене можуть відправити в табір. Вночі втік у сусідній ліс! Був березень (1944 року), ночі ще холодні. Коли кінчилась їжа, яку хлопці дали, я через чотири дні змушений був вийти до людей і спробувати знову влаштуватись у якомусь селі. Дійшов до села Гезель. На подвір'ї якогось бауера побачив хлопців, зрозумів, що вони остарбайтери і підійшов до них. Це були хлопці з України. Мене ніхто з німців не побачив, і вони вирішили мене не деякий час заховати, а там буде видно... Хазяїн їх був глухонімий, людина непогана, і хлопці сподівались, що все владнається.
Та мене все-таки помітили німецькі дівчата, які працювали в того ж бауера, і, напевно, сповістили поліцію. Через кілька днів приїхали з гестапо і мене забрали.
Привезли в місто Вільфрат. Прізвище я своє справжнє не назвав. Це було вже друге придумане прізвище, бо і після першої втечі я назвав не своє прізвище. Але гестапо перевірило всі мої речі, одяг і в полі пальта знайшли шматок конверта, якого я отримав з дому.
Таким чином німці встановили моє прізвище. Посадили мене в приміщення, схоже на щілину між стінами. Тримали недовго, але дісталось мені там добре, ще довго відчував по всьому тілі удари палками.
Затим відвезли в концтабір у місті Дюссельдорф. Табір дуже великий, було в ньому багато тисяч військовополонених з різних країн. Але найбільше — з радянської армії, були також штрафники - остарбайтери. Табір поділений на окремі дільниці, перегороджені між собою колючим дротом.
Разом зі мною в табір привезли чоловік двадцять штрафників. Що таке концтабір, напевно, описувати не треба, про це тепер знає кожний. Страшні, нелюдські умови, жорстоке ставлення до в'язнів, голод, хвороби, побої, знущання. Щоденно з табору вивозили тих, хто не витримував цих нелюдських умов, або був убитий за якусь провину чи без неї.
З табору нас водили копати якісь підземні лабіринти під горою. Спочатку викопали сходинки вниз, а потім копали розгалуження, схоже на вулиці під землею. Видобутий грунт виносили на носилках назовні. В підземні лабіринти зносили залізобетонні балки, плити і закріпляли стіни, перекриття. Знесилені, хворі люди ходили повільно, часом падали і не мали сил підвестись. Наглядачі, охорона криками, лайкою, гумовими палицями підганяли — швидше, швидше! Голодні, знесилені люди часом намагались вкрасти зі складу чи кухні якусь брукву або картоплину. Якщо це помічала охорона, кара була жорстокою — били нещадно, часом до смерті.

www.uahistory.cjb.net

Попередня

Зміст

Наступна