Нелегка робота, довгі переходи, голод дуже нас виснажували. Тому нерідко, повертаючись із роботи, ми ходили в сусідні селища просити щось поїсти. Я трохи знала німецьку мову і могла пояснити, що хочу їсти, попросити чого-небудь. І ніколи не було випадку, щоб мені відмовили. Німки завжди виносили щось поїсти, хоч на той час і в них було нелегко з продуктами.
Таким чином я познайомилася з двома німками. Одна з них була власницею невеликого магазину ковбасних виробів, друга — булочної. Ці жінки з першого погляду дуже доброзичливо поставились до мене. Я заходила до них, як тільки траплялась можливість, і вони кожний раз пригощали своїми виробами, а також давали для дітей у табір.
З наближенням зими нам видали теплий одяг, звичайно, вже старий і ношений. Хоч і нелегке було життя в тому таборі, але завдяки підтримці добрих людей, ще якось витримували його. Та прийшла біда, яка розлучила з моїми дітьми, а мене загнала в концтабір. Неподалік від нас працювала група радянських військовополонених. Вони виконували роботу, як і ми, але умови життя їх були значно гіршими. Вони були худі, голодні, погано вдягнені, охороняли їх посилено, суворо. На роботу і з роботи водили під конвоєм. Якось вдалося наблизитись до них і поговорити. З тих пір часом, коли це вдавалось, я підходила до них. Одного разу двоє військовополонених сказали мені, що готуються до втечі, щоб пробиратись на батьківщину. Але для цього потрібно мати хоч трохи грошей і хліба. Вони просили допомогти їм.
При наступній зустрічі один з полонених передав мені листа — звернення до жителів нашого табору. Я заховала цей лист у сумку. Але в нашій групі виявився зрадник, який стежив за мною, під час зустрічей з військовополоненим, бачив, як мені дали листа.
Коли ми повернулися в табір, він відразу доніс перекладачу. Той змусив мене віддати листа, повів у кабінет коменданта, прочитав і переклав зміст коменданту. Вислухавши переклад, комендант оскаженіло накинувся на мене, кричав, кілька разів ударив по обличчю. А потім повіз мене в гестапо. Побачитися з дітьми мені не дозволили.
В гестапо допитували, вимагали сказати, кому я обіцяла допомогу, хто ще брав у цьому участь. Допити були тяжкі. Крім биття, змушували робити фізичні вправи, аж до втрати свідомості.
Одного дня в камеру до мене вкинули якусь дівчину. Коли я підійшла до неї і підняла, то мало не збожеволіла: це була моя старша дочка. Її також забрали з табору в гестапо.
Тримали нас там три місяці. Нарешті, оголосили, що за вчинений злочин відправляють у концтабір. Всіх в'язнів гестапівці вишикували в колону, повели на залізничну станцію і наказали сідати в поїзд. Везли нас цілий день. Увечері поїзд зупинився, нас вигнали з вагонів і повели через поле в великий табір, з високою огорожею з колючого дроту, з вишками, на яких стояли вартові. В таборі стояли, здавалось, нескінченні ряди дерев'яних бараків.
Оголосили, що будемо проходити медогляд. По чотири в'язні заходили в приміщення, де за столами сиділи люди в білих халатах. Нас ретельно оглядали, перевіряли, чи немає якихось захворювань, особливо шкіряних. Потім постригли і повели в лазню, в якій була тільки холодна вода. Після миття дали одяг з нашитими білими хрестами та черевики на дерев'яних підошвах. Потім нам видали табельні номери. В мене був — 36432. З тої пори ми стали людьми без імені та прізвища, їх замінили номери.
Це був жіночий концентраційний табір Ревенсбрюк, неподалік від Берліна. Жили ми в бараках з двоповерховими нарами. Мені з дочкою виділили одне місце. Годували один раз на день — порція супу із брукви чи капусти. В неділю давали по п'ять варених картоплин. Дисципліна була дуже сувора, навіть жорстока, карали за будь-яку провину чи неточне виконання розпорядження. На кухні працювали такі самі в'язні. Інколи їм вдавалось приносити кілька картоплин чи бруквин. Коли наглядачі це помічали, карали увесь барак. Будили нас серед ночі, ставили рядами перед бараком, і охоронець, проходячи вздовж рядів, бив нас батогом. Часто дехто із старших жінок не витримував і падав. Їх обливали холодною водою і, якщо котрась не піднімалась, її відносили кудись, і в барак вона більше не поверталась. Згідно з законом, в'язням не дозволялось звертатися до начальства з будь-яким запитанням, за це карали.
Я весь час думала, переживала за свою меншу дочку, що залишилась у таборі серед чужих людей у місті Кемнітц. І я наважилась все-таки запитати у наглядачки, як можна довідатись про мою доньку. У відповідь почула образливу лайку і отримала удар в обличчя.
Потяглися сірі, схожі один на один безрадісні дні. Крім страхіть та труднощів табірного життя, мене ще мучили думки про свою меншу дочку, переживання за долю малої, беззахисної дитини.
Одного разу нам оголосили, що на роботу в штрафтаборі в місті Тауха потрібно кілька сотень робітниць. На наше щастя, в число відібраних потрапили і ми з дочкою. Разом з нами були ще троє знайомих жінок. В одної із них, як і в мене, дитина залишилась у трудовому таборі.
Привезли нас на військовий завод, де виготовлялись снаряди для протитанкових гармат. Працювали під пильним наглядом есесівців. Чоловіки на верстатах свердлили отвори в заготовках снарядів, а жінки вставляли в них капсули, складали снаряди і вивозили до вагонів.
Одного разу я стала свідком жахливої події. Поляк, що сидів навпроти мене, просвердлив отвір не в тому місці, де належало. Можливо, він помилився,, а може, і навмисне те зробив. Есесівець, який це помітив, схопив металеву палицю і став бити поляка по голові. Той, стікаючи кров'ю, впав на долівку. Його винесли з цеху і більше ми його не бачили.
Довелось і мені відчути на собі есесівську «увагу». Якесь, вивозячи візок до вагона, я присілі, чекаючи, поки його розвантажать, і, стомлена роботою та переживанням, задрімала. Прокинувшись від гострого болю, побачила, що есесівець стоїть наді мною, одною ногою наступив на мою ногу І нагайкою періщить мене по спині.
Війна наближалась до кінця. Серед нас поширювались чутки, що Червона Армія незабаром буде в Берліні. І ось однієї ночі. нас розбудили, наказали вийти на головний табірний майдан і вишикуватись. Закутані в старі ковдри, простирадла, в що хто мав, ми стояли в світлі прожекторів, направлених на нас із сторожових вишок. Картина була страшна. Були такі, що ледь стояли на ногах. Над ранок їх вже підтримували під руки сусіди, що могли ще якось триматись на ногах.
Коли почало світати, нас повели за місто, невідомо куди. По рядах пішла чутка, що ведуть на захід. Там десь буцімто побудовані величезні табори, в які звозять таких, як ми, щоб не залишати в місцевостях, які незабаром будуть зайняті Радянською армією. А щоб не годувати величезну кількість людей, їх у тих таборах знищують. А якщо і не знищать, то все одно мало хто виживе без їжі, в страшних, нелюдських умовах. Звичайно, такі чутки не додавали нам сил. І багато знесилених, хворих в'язнів, добитих такими чутками, падали на шляху і вже не могли піднятись.
Ми йшли пішки не один день, залишаючи на своєму шляху все більше жертв. Ночували в полі, просто неба. Мене підтримували думка про мою меншу доньку і палке, жагуче бажання будь-що вижити, щоб знайти її. Все інше мене наче зовсім не цікавило, не торкалося мене. Здавалось, що і холод, і голод мені не дуже допікали. Мене не цікавили ні ті населені пункти, що ми їх проходили, ні те, що взагалі діялось довкруги. Навіть лайка і стусани, а часом і удар охоронців мене не лякали. Я жила мов у якомусь тумані, відчуття реальності було притуплене. Одна думка, одне бажання — знайти доньку.
Одного ранку помітила, що кілька знайомих жінок, що ще вчора йшли за мною в колоні, кудись зникли. Як потім стало відомо, вони вночі втекли. Напевно, і охоронцям вже набридло йти з нами і пильнувати нас — і вони вже не так пильно охороняли і не так стежили за нами, як у перші дні.
Я цілий день, йдучи в колоні, думала про втечу жінок і, нарешті, вирішила спробувати щастя й собі. На шляху часто стали зустрічатись невеликі річки або меліоративні канави, тому було багато-більших чи менших мостів: Цим я надумала скористатись і, як стемніє, спробувати сховатися під мостом. Щоденні переходи були довгі, і останнім часом німці вели нас до повної темноти, напевне, поспішали прибути до місця призначення. З планом втечі я поділилась із жінками, що йшли поруч.
Незабаром настав слушний час, щоб спробувати здійснити задумане. В дорозі нас годували, як і в таборі, один раз на добу. Ніякої кухні з нами не було. Кожний день ми зупинялись біля якогось населеного пункту, з якого до нас підвозили звичайну для нас їжу — баланду та хліба по 200 грамів на людину. Миски та ложки ми несли з собою. Трапилось так, що їжу нам підвезли вже досить пізно, сонце майже сідало за горизонт. Зупинились ми якраз на березі річки, біля мосту. Поки ми їли, що нам підвезли, небо затягнулося хмарами. Був уже початок квітня. Стало набагато тепліше, але почастішали дощі. Передбачаючи незабаром дощ, охорона вирішила заночувати на цьому місці.
Все складалось на користь нашого плану. Я з дочкою і з жінками, які приєднались до нас, зайняли місце біля самого мосту.
Десь опівночі пішов дощ, рясний, як злива. З першими краплями ми, одна за одною, швидко і тихо сповзли під міст і причаїлись над самою водою. Виявилось, що річка протікала через болото і берег був порослий лепехою. Ми сіли купкою в цій лепесі, притулившись одна до одної і стали чекати ранку, боячись навіть пошепки говорити. На щастя, охоронці нас не помітили, а із наших, якщо хтось і бачив, як ми ховались, я була певна, не видасть. Так ми просиділи цілу ніч.
Коли почало сходити сонце, почулися голоси охоронців, які будили людей і шикували їх у колони. Незабаром колони пройшли через міст і все затихло. Почекавши з півгодини, я обережно вийшла із свого сховища. Довкруги була тиша, людей не було видно. Ми вийшли з-під мосту і пішли понад річкою. Знайшовши невелику суху галявину посеред болота, полягали на траві і стали обмірковувати, що нам робити, куди йти і що говорити, коли нас затримають. Вирішили, що треба йти в найближче село чи містечко і казати, що ми начебто працювали на заводі, який під час бомбардування був зовсім розбитий і що начальство з нього втекло, а ми, залишившись самі, також втекли.
Коли підійшли до крайнього двору якогось селища, до нас вийшла жінка. Вислухавши нас, відвела до бургомістра. Не знаю, чи повірив він нам, але, вислухавши, наказав дати поїсти і трохи їжі на дорогу. Коли ми відходили, сказав, що, може, і ми замовимо за нього слово, як прийде російська армія.
Подякувавши бургомістру, пішли далі. Ми прагнули дістатись до міста Кемнітц, до того табору, де залишилась моя донька. Успіх втечі та перша зустріч з людьми підбадьорили, вселили надію, що все закінчиться добре. Після сніданку та відпочинку додалося сил і впевненості в успіху.
Через кілька днів ми прийшли в невелике містечко, вже зайняте американськими військами. Коли нас затримали і довідались, хто ми і куди йдемо, відвели в магазин одягу і сказали, що можемо взяти все, що нам потрібно.
Ми могли залишитись у таборі для колишніх остарбайтерів, який створили американці. Але я з дочкою пішла далі. Решту шляху до того табору, де залишилась моя дитин, пройшли без особливих перешкод. Нас годували як американські солдати, так і німці.
Нарешті, підійшли до Вассершенка. Я готова була бігти, летіти, щоб швидше побачити мою дитину. Біля воріт табору побачили групу дітей. Свою дочку я впізнала скоріше серцем, ніж очима. Була вона дуже худа, бліда, зовсім пострижена. Так наша сім'я з'єдналась.
Потім були пересильні та фільтраційні табори, перевірки, дорога на батьківщину. Додому повернулась восени 1945 року.
ХАРЧЕНКО-АНДРІЄВСЬКА Валентина Михайлівна.
 |
 |